Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Василю!
Я міг би не відповідати на твій памфлет „Феномен доби“. Він не мені адресований. Я думаю не так, як ти, і мене твій памфлет ні в чім не похитнув. Факти, які ти повідомляєш, мені відомі й так. Арґументація, що нею ти орудуєш, — мені знайома. Мені навіть неохота її спростовувати, просто неохота витрачати на це фосфор.
Але я взявся відповісти тобі хоча б ось чому. Ходить по руках памфлет, у якому обливається брудом найбільший український поет останнього півсторіччя (підкреслення зроблене слідчим Логіновим або суддею Дишлем для доведення антирадянської аґітації й пропаґанди В. Стуса — Д. С.) — і це вважається річчю не тільки дозволеною, а ще страшніше — проґресивною, революційною, необхідною і т. д., і т. п., і т. ін. І НІХТО — я маю на увазі не демагогів, а людей справді порядних, справді мислячих, справді самостійних — НІХТО не волає: „Ґвалт!“, НІХТО не обурюється, НІКОГО не проймає дріж.
Усе, виявляється, нормально. Люди спокійно, всміхаючись, читають твій „Феномен доби“ — і не думають про справжній ФЕНОМЕН ДОБИ: нація на 99 відсотків не знає й войовничо не сприймає свого найбільш національного поета! Нація не приймає його, немовби він — чужорідне тіло в ній. Куди ж далі йти отій нації, яка катастрофічно категорично зрікається всього свого, яка категорично соромиться всього свого й чимдуж поспішає бути, як казав ще Франко, „тяглом у поїздах бистроїзних“ інших, більших і певніших своєї історичної місії націй?
Зрікаймося всього! Зрікаймося мови! Зрікаймося Тичини — він не гідний бути нашим, бо такого як він, ні в кого нема, а нам соромно не бути такими, як усі!..»[77]
Судячи з усього, соромно йому не було, як не мало бути соромно за ці літературознавчі протиставлення й Станіславові Тельнюку, який на судовому засіданні 1972 року «безнадійно» воював із вітряками нездоланної суддівської логіки. Однак таке несхоже за способом вираження, але надзвичайно болісне усвідомлення трагедії неприйняття своїм народом творчости одного з найориґінальніших українських поетів є однією з тих ліній високої напруги, які визначали розвиток нехай і не надто яскравої, але надзвичайно важливої для українського суспільства літератури, яку модерністи часто й надміру безапеляційно проголошували й проголошують «хуторянською», «несучасною», «примітивною», «відсталою» тощо.
Попри все, письменник працює з матеріалом, який дає йому реальне життя, навколишня дійсність. А дійсність була саме такою — архаїчною відносно модерних європейських літератур. Тому нічого дивуватися, що «в українській літературі завжди бракувало освічених людей, як серед авторів, так і в навкололітературному середовищі»[78]: для чесного виконання своїх завдань така освіченість швидше вадила, бо була ніби окулярами, відцентрованими на європейський кшталт, що не лише все викривлювали на проґресивний манір, а й заважали розумінню штучно призупиненого в 1920-ті роки процесу розмежування «українських письменників на дві партії»[79]. Бо чи міг природно розвиватися цей процес, коли його учасники були штучно загнані в ситуацію андеґраунду, яка, з одного боку сприяла трансформації сільської культури в міську з сільським корінням, а з іншого — ще більше віддаляла коло інтеліґенції від народу.
У цій ситуації Станіслав Тельнюк висловлював точку зору проґресивних народників, а Василь Стус був зухвалим одинаком, який обставинами своєї біографії в химерний спосіб поєднував сільське коріння та його традицію з міським (донбаським), поза межами родини — всуціль російськомовним. Поєднання в одному індивіді двох, різнотипних у культурному плані, малих батьківщин мало б завадити, як це найчастіше буває, формуванню цілісної особистости, але добре знання мов і майже патологічна працездатність дозволила людині з малоосвіченої родини піднятися на такий рівень засвоєння європейської традиції, що навіть космополіт С. Глузман, якого 1972 року доля звела в одну камеру з В. Стусом, говорить про нього як про «европейськи освіченого інтеліґента», який допоміг йому пізнати «справжню українську культуру, її глибину». Особливо вражало Глузмана те, що доносилося це «знання» до вихованого в місті Глузмана не мовою традиції, а мовою міської культури, через яку останній і міг пізнавати велич невідомої йому від дитинства культури українського села. І тому, почувши від Глузмана мат, Стус-селянин міг обірвати його й «напевно, хвилин зо п'ять читати нотацію, і мені було страшенно соромно. Мені ніколи не було соромно в подібних ситуаціях, але поряд із ним я вперше усвідомив, що має бути соромно. До того ж це говорив не якийсь пуританин, а звичайна людина, але з погляду зовсім іншої культури»[80].
Власне, коли ретроспективно озирати долю Василя Стуса, передовсім впадає в око його стоїцизм щодо відстоювання рідної батьківської мови й традиції — із одного боку, і дещо навіть надмірне захоплення космополітичною світовою культурою (літературою передусім), у якій він справді кохався, — із іншого. І ця друга — нерідна — культура ставала його духовною опорою й підтримкою в найважчі часи трудного життєвого шляху. Рільке, Ґете, Пастернак, італійські поети-еміґранти середини минулого століття, Толстой, Цвєтаєва, Пушкін, Камю, Кіплінґ — ось ті персонажі, яких можна назвати найближчими друзями поета в ув'язненні та на засланні. Водночас із-поміж українських культурних діячів згадати майже нікого, окрім його нечисельних друзів, які — так, як і він, надсило — відстоювали право української культури на існування[81]. Цей факт надто красномовний, аби обійти його увагою. Можна навіть сказати, що, не осягнувши цю, головну, суперечність внутрішнього світу Василя Стуса, годі говорити про бодай приблизне розуміння і його творчости, і його життєвого шляху в координатах культури й літератури, а не лише традиційного народницько-патріотичного дискурсу.
Власне, уже сьогодні цілком достатньо критичного матеріалу, аби висунути гіпотезу: Василь Стус є не вельми органічною постаттю в колі шістдесятників[82] навіть попри те, що він і належить цьому колу як людина, яка відстоювала батьківську сільську культуру. Його ускладнена, европейськи зорієнтована поезія, його прагнення синтезувати «своє» з «чужинецьким» і свідоме прагнення перекодувати національне інтернаціональною мовою світової культури, робили його творчість у шістдесяті надміру складною для сприйняття в контексті значно органічніших для патріархальної культури віршів Б. Олійника, В. Симоненка, І. Драча, Л. Костенко, М. Холодного та багатьох інших авторів сучасної Стусові ґенерації. Утім, варто зазначити, що в цьому ж напрямку працювали І. Калинець, М. Воробйов, В. Голобородько. Тому немає нічого дивного, що творчість саме цих авторів у шістдесяті була найближчою Василеві Стусу.
Проте й відмінність між ним і близькими йому за духом письменниками також була доволі істотною. Причини «змертвіння» народної традиції Калинець, Голобородько й
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Василь Стус: життя як творчість», після закриття браузера.