Читати книгу - "Сигнальники і горністи"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хтось із матусь згадав, що до дитячого садка Аля потрапила «випадково». Її запросили на посаду завідуючої після ялинкового свята в Будинку культури. У той день захворів Дід Мороз. Студентка-заочниця Аля, що виконувала роль масовички, так схвильовано розповіла дітям про бідного Діда, якого звалив радикуліт, що багато хто з них плакав.
— Вони повинні уміти плакати… — казала Аля. — Не лише тоді, коли розбивають собі коліно. Але й коли коліно болить комусь іншому.
За пропозицією Алі діти написали Діду Морозові листа. А потім вона всіх їх розважала.
На Алю звернула увагу голова місцевкому науково-дослідного інституту, де працювали Володя і Клава. Це була сутула жінка в старомодному пенсне, котра знала напам'ять усі нові пісні і грала в шахи за першим розрядом. Вона й запросила Алю в дитсадок.
А потім виявилося, що голова місцевкому вміє боротися не тільки за шахівницею, а і на зборах в дитячому садку.
Мами відчайдушно наступали.
— Вона масовичка! — сказала одна.
— А життя дітей — не ялинкове свято. Їх треба виховувати! — підхопила інша.
Тата хотіли б захистити Алю. Але не наважувалися… Боялися зіпсувати всю справу.
Лише дві жінки, яким було за шістдесят, кинулися в бій: голова місцевкому і я.
— Спитайте у своїх дочок!.. — вигукнула я. — Чи хочуть вони розлучатися з Алею?
— Що вони розуміють?!
— Та не кажіть! — поправивши пенсне, кинула голова місцевкому. — Я пам'ятаю себе дитиною… Я тоді розбиралася в людях не гірше, ніж зараз. Обдурити мене було важко!
Потім знову підвелась я:
— Повірте моєму досвіду: я тридцять п'ять років пропрацювала в школі.
— От вас би й призначити!
— Ні, шкільний вчитель і вихователь дитячого садка — це різні обдарування.
— Обдарування?
— Як в літературі… Поет і прозаїк! Обоє письменники, але жанри різні.
— Вона все вміє!.. — підтримала голова місцевкому. — Танцює, читає вірші, співає… А як вони у неї їдять!
Тут знову підвелась я:
— А зараз моя онука другий день не їсть. Апетит втратила.
— Якби ж то тільки вона! — з'єхидствував жіночий голос.
— Так, діти люблять красивих вчителів, вихователів! — скочила зі свого місця голова місцевкому. — Це розвиває у них почуття прекрасного.
— Якби ж то лише діти!.. — повторив той же голос.
З відчаєм, як у свій час Іванко Бєлов, я вигукнула:
— Та не бійтеся ж ви її!
— Вам легко говорити, — сказала мені одна матусь по дорозі додому. — Ваш син зі своєю дружиною десь далеко розкопує кургани…
Аля залишилася в дитячому садку. Через два дні вона несподівано зателефонувала мені і сказала:
— Не хвилюйтеся, Віро Матвіївно… Але негайно приїздіть.
— Що трапилось?
— Нашого лікаря викликали на конференцію. А у Єлизавети піднялась температура. Я дала їй ліки… Я повинна була знати! Повинна була… Даремно ви мене захищали, Віро Матвіївно! Я викликала невідкладну. Не хвилюйтеся. Пробачте мені! Не хвилюйтеся…
4
У житті кожної людини бувають дні і години, коли всі вчорашні біди починають здаватися нікчемними.
Онуку відразу відправили до лікарні. Я поїхала з нею. Машина поспішала, мчала на червоне світло.
Лікарня була недалеко від школи, де колись учився Володя, а я викладала літературу і російську мову. Ми давно, ще до війни, виїхали з того району на другий кінець міста. Але життя в тяжкий момент ніби повернуло мене сюди.
«Чому? — думала я. — Який дивний збіг… Хіба мало лікарень у місті!» Збіги… Вони у житті на кожному кроці. Але ми запам'ятовуємо лише ті, які врізаються в пам'ять радістю або горем.
На уроках літератури діти часто дивувалися з того, що поранені Андрій Болконський і Анатоль Курагін опинилися на сусідніх операційних столах. Я пояснювала, що життя нерідко дарує нам збіги і сюрпризи, яких найбурхливіша фантазія не може уявити. Як доказ я навіть наводила приклади зі свого власного життя. «І ось знову збіг! — думала я. — І знову операційний стіл».
Жінки й чоловіки в білих халатах, які все вже бачили, хвилювалися і поспішали. Я відчувала, що вони бояться не встигнути, запізнитись.
«Одразу на стіл! — чула я. — Набряк горла… Одразу на стіл!»
По дорозі до лікарні Єлизавета не плакала, не кричала. Вона важко дихала.
Скільки разів я мріяла, щоб усі її хвороби дісталися мені! Але кожному дістається своє…
Аля хотіла, щоб діти вміли плакати… Не від свого болю, а від чужого! Звісно… В людині повинно жити співчуття, а страждання їй ні до чого. Особливо на самому початку життя, коли і радощів тих було ще небагато.
«Не зазнаєш сам — не зрозумієш!» — колись почула я. Але була не згодна. Щоб співчувати чужому горю, не обов'язково мати досвід власних бід. «Хай у моєї онуки їх ніколи не буде!» — думала я.
А уберегти не змогла.
Мене пустили на третій поверх, де була операційна. Туди повезли мою онуку… Нікому до мене не було діла…
Круглий годинник над дверима операційної показував сім хвилин на третю.
За столом у коридорі сиділа чергова сестра. Зовсім молода. З модною зачіскою, в сережках. Ніби з моєю онукою нічого й не трапилось!
Вона першою помітила мене і спитала:
— Ви до кого?
— Я з онукою…
Вона поглянула на мене жалісливо. І сказала:
— Вам пощастило… Сьогодні чергує Бєлов. Він взагалі-то завідує відділенням. А сьогодні чергує. У нас усі хірурги хороші, але Іван Сергійович…
— Іван Бєлов?
— Ви його знаєте?
В цю мить з операційної вийшов молодий чоловік в білому
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сигнальники і горністи», після закриття браузера.