Читати книгу - "Стоїк, Теодор Драйзер"

Тож і зараз Береніс заговорила з нею ласкаво й ніжно:

— Ти згадай, мамо, адже я намагалася пробитися власними силами, але дуже швидко зрозуміла, що я не підготовлена до тих перешкод, з якими мені довелося б стикнутися. Мене надто пестили, берегли. І я в цьому не звинувачую ні тебе, ні Френка. Але ж я не мала ніяких шансів на успіх, принаймні в цій країні. Тож краще, що я можу зробити — це поєднати своє життя з життям Френка, бо це єдина людина, яка справді може мені допомогти.

Місіс Картер, погоджуючись, кивала головою й задумливо посміхалася. Вона знала, що мусить підкоритися бажанням Береніс. У неї немає власного життя, ані коштів, і їй нема на кого розраховувати, окрім Ковпервуда і своєї дочки.

Розділ 12

За деякий час після того, як вони порозумілися й дійшли згоди, Ковпервуд і Береніс із матір’ю відправилися до Нью-Йорка: спочатку дами, а трохи пізніше слідом за ними і Ковпервуд. Його метою було з’ясувати настрої американських інвесторів, а також встановити зв’язки з якоюсь міжнародною маклерською фірмою, яка подбала б про те, щоб ці лондонські ділки з їхньою пропозицією щодо лінії Чаринг-Крос знову звернулися до нього; це для того, аби ніхто не дізнався про його інтерес до цієї справи.

Звичайно, він мав своїх нью-йоркських і лондонських маклерів і комісіонерів: Джаркінс, Клурфейн і Рендольф, але в такій надзвичайній справі він не міг на них цілком по­кластися. Джаркінс, головна постать в американському відділенні фірми, хоч і дуже спритний і корисний ділок, однак надто турбувався власними інтересами, а крім того, багато балакав. Однак звертатися до невідомої маклерської фірми могло вийти ще гірше. Зрештою, розсудив він, найрозумніше — підіслати якусь вірну людину до Джаркінса й натякнути йому, що непогано було б, якби Грівз і Геншо спробували ще раз звернутися до Ковпервуда.

І тут він згадав, що серед рекомендаційних листів, які Грівз і Геншо вручили йому під час першого візиту, був лист від такого собі Рафаеля Коула, колись крупного нью-йорк­ського банкіра, що відійшов від справ. Кілька років тому Коул намагався зацікавити його нью-йорк­ським транспортом, але Ковпервуд був надто зайнятий своїми справами, аби навіть обдумати цю пропозицію. Проте ця розмова мала наслідком дружні відносини з Коулом, і той згодом зробив певні інвестиції в деякі з його чиказьких підприємств.

Тепер він думав про те, щоб не тільки залучити Коула з його капіталом до цього лондонського підприємства, але й вплинути через нього на Джаркінса, аби підштовхнути Грівза й Геншо знову звернутися до нього. Він вирішив запросити Коула пообідати до себе на П’яту авеню, до речі й Ейлін матиме нагоду виступити в ролі хазяйки. Отже, він зробить приємність Ейлін і на Коула справить враження зразкового чоловіка. Адже Коул був людиною консервативною. А для того аби мати успіх у цій лондонській справі, потрібно неодмінно заздалегідь створити враження респектабельності, щоб запобігти будь-якій критиці. Береніс теж перед самим від’їздом у Нью-Йорк сказала йому: «Не забудь, Френку, що чим більше ти показуватимеш уваги й люб’язності до Ейлін на людях, то краще буде для всіх нас». І вона так подивилася на нього своїми незворушними синіми очима, що йому здалося, немов у цьому погляді світиться вся споконвічна жіноча мудрість.

Тому по дорозі до Нью-Йорка Ковпервуд, пам’ятаючи про пораду Береніс, відправив Ейлін телеграму, сповіщаючи її про приїзд. І тут йому згадався такий собі Едвард Бінгхем, агент з розповсюдження акцій, що колись часто до нього навідувався, — той мав велике коло знайомих, і, напевно, через нього можна буде дещо дізнатися про цього Толліфера.

І, склавши собі дорогою повну програму дій, Ковпервуд по приїзді до Нью-Йорка одразу зателефонував Береніс, у будинок на Парк-авеню, який він їй нещодавно подарував. Домовившись про побачення пізніше, він подзвонив Коулу, потім до себе в контору, у готель «Незерлендс», де поміж іншим дізнався, що Бінгхем уже цікавився, коли йому можна буде побачити Ковпервуда. І в гарному настрої він відправився до себе додому. Тепер це була зовсім не та людина, яким його бачила Ейлін кілька місяців тому.

Коли він увійшов до неї в спальню, вона відразу по його ході, по очах відчула, що він чимось дуже задоволений і готує їй приємний сюрприз.

— Ну, як справи, моя люба? — привітав він її таким приязним тоном, якого вона вже давно від нього не чула. — Сподіваюся, ти отримала мою телеграму?

— Так, — спокійно, але трохи насторожено, відповіла Ейлін. І нишком подивилася на нього з цікавістю, бо в її почутті до Ковпервуда було стільки ж любові, скільки й обурення.

— О! Читаєш детективні романи! — жартівливо зауважив він, заглядаючи в книжку на столику біля її ліжка й подумки порівнюючи її обмежені інтереси із кругозором Береніс.

— Так! — відповіла Ейлін різко. — А по-твоєму, мені що читати? Біблію? Чи, може, твої балансові звіти? Або каталоги живопису?

Вона була обурена й ображена через те, що, займаючись своїми чиказькими проблемами, він жодного разу їй не написав.

— Правду кажучи, люба, — продовжував він усе так само м’яко й незворушно, — я стільки разів збирався написати тобі, але мене замучили до смерті. Справді. Крім того, я знаю, що ти читаєш газети. А вони, здається, всі про мене писали. Але я отримав твою телеграму. Дуже люб’язно з твого боку. І мені здавалося, що я відповів. Я добре пам’ятаю, що збирався відповісти.

Він говорив про телеграму Ейлін зі словами підтримки, яку вона надіслала йому наступного дня після його скандального провалу з концесією.

— Гаразд, — сухо перебила Ейлін. — Припустимо, ти збирався. Що ще?

Було одинадцять ранку, а вона тільки взялася за свій туалет.

Він звернув увагу на її білосніжний мереживний капот — це був її улюблений колір, він так добре відтіняв її руде волосся, яким він колись так захоплювався. Він також помітив, що вона густо напудрена. І зі смутком подумав, що тепер без цього вже