Читати книгу - "Посуха"

Неважко було здогадатися, що це за дівчина. Її світлину вже три дні поспіль друкували в газеті. Елінор Дікон, шістнадцять років. Зникла у вечір п'ятниці: не прийшла додому. Батько дав їй цілу ніч на те, щоб охолонути: вирішив, що втеча з дому — підлітковий вибрик. Та коли вона не повернулася і в суботу, здійняв тривогу.

Здавалося, минуло сто років, заки на річку приїхали рятувальники. Тіло дівчини забрали в лікарню. Інвестиційного банкіра відіслали додому. За місяць він переїхав назад у місто.

Лікар, який оглядав тіло Еллі, причиною смерті оголосив утоплення. У легенях було повно річкової води. У воді, відзначив він, вона пролежала кілька днів — швидше за все, з п’ятниці. У звіті він написав, що на грудях і на плечах у неї є синці, а на ліктях і долонях — сліди тертя. Що не дивно, адже різний мотлох, який носить течія, бився у воді об тіло. На зап’ястках у Еллі виднілися старі шрами — можливо, сліди невдалого самогубства. В останню мить лікар вирішив ще занотувати, що вона вже не цнотлива.

Щойно прозвучало Люкове ім’я, приміщенням прокотився неспокій, і навіть Дау, здається, відчув, що зайшов задалеко.

— Ми з Люком дружили. І з Еллі також, — промовив Фок, і власний голос здався його вуху якимсь чужим. — Я любив їх обох. Тому пригальмуй.

Дікон підвівся, і стілець зарипів об дощану підлогу.

— Ану мовчи тут про любов до Еллі. Це ж була моя кровиночка! — загорлав він, обвинувачувально тицьнувши пальцем у Фока; руки в нього трусилися. Краєм ока Фок помітив, як Рако й бармен обмінялися поглядами.

— Кажеш, ні ти, ні твій малий не причетні? — провадив Дікон. — А як же записка, брехливий ти покидьку?

Він сказав це так ефектно, мов кинув козир на стіл. У Фока наче дух з грудей вибило. Він почувався виснаженим. Дікон кривив вуста. Його племінник, стоячи поряд, реготав. Він уже занюхав кров.

— На це в тебе нема відповіді, еге ж? — зронив Дау.

Фок ледве стримався, щоб не похитати головою. Господи! Та клята записка.

Копи дві години методично обшукували кімнату Еллі Дікон. Грубі пальці незграбно копирсалися в шухлядах з білизною і скриньках з прикрасами. Мало не проґавили записку. Але ні. Це була сторінка, видерта зі звичайного шкільного зошита. Згорнута вдвічі, вона ховалася в кишені одних із джинсів. На сторінці чорнильною ручкою, почерком Еллі, стояла дата її зникнення. А внизу — одне-єдине прізвище: Фок.

— Поясни-но це. Якщо зможеш, — мовив Дікон. У пабі панувала тиша.

Фок нічого не сказав. Не було чого казати. І Дікон це знав.

Бармен з гуркотом опустив склянку на шинквас.

— Годі.

Він пильно подивився на Фока, міркуючи. Рако, демонстративно тримаючи в долоні поліційний жетон, звів брови й ледь помітно похитав головою. Отож натомість бармен перевів очі на Дау.

— Ви з дядьком — забирайтеся. І щоб я вас тут два дні не бачив, дякую. А всі решта, купуйте випивку або вимітайтеся.

Плітки почалися з малого, та до кінця дня розрослися. Шістнадцятирічний переляканий Фок ховався в своїй кімнаті, а в голові у нього вирували тисячі думок. Коли хтось постукав у вікно, він аж підстрибнув. З’явилося Люкове обличчя — бліде, яку привид а, у вечірніх сутінках.

— Ти в дупі, чувак, — прошепотів Люк. — Я чув, як мама з татом розмовляла. Люди пліткують. Чим ти насправді займався в п’ятницю після школи?

— Я ж тобі казав. Рибалив. Але вгору по річці. За багато миль звідти, присягаюся, — скулився Фок біля вікна. Ноги не тримали його.

— Тебе ще ніхто не питав? Поліція чи ще хтось?

— Ні. Але спитають. Вони вважають, що у нас із нею було побачення.

— Але побачення не було.

— Ні! Звісно, ні. Та що як мені не повірять?

— Ти точно нікого не зустрів? Ніхто тебе не бачив?

— Я ж був у біса сам-один, ні?

— Гаразд, слухай… Аароне, друже, ти слухаєш? Гаразд, якщо хтось питатиме, кажи, що ми разом стріляли кролів. У дальніх полях.

— І не були біля річки.

— Ні. У полях біля куранської траси. Дуже далеко від річки. Весь вечір. О’кей? Тинялися собі. Як зазвичай. Вполювали тільки одного-двох кролів. Двох. Кажи: двох.

— Так, о’кей. Двох.

— Не забудь. Ми були разом.

— Так. Тобто ні. Не забуду. Господи, Еллі! Не можу…

— Ану повтори.

— Що?

— Повтори, що ти робив. Попрактикуйся.

— Ми з Люком разом стріляли кролів.

— Ще раз.

— Я був з Люком Гедлером. Стріляв кролів. У полях біля куранської траси.

— Повторюй, доки це не звучатиме переконливо. І не переплутай.

— Ні.

— Ти все зрозумів, ага?

— Так. Люку, друже… Дякую. Дякую тобі.

Розділ восьмий

В одинадцять років Аарон Фок став свідком того, як Мел Дікон ножицями й брутальною рукою перетворив свою власну отару на закривавлених бідолах, які ледве трималися на ногах. Аарон відчував, як груди йому стискає біль, коли вони з Люком і Еллі спостерігали, як овець одну по одній грубо кидали на землю в Діконовій кошарі й під гучне мекання стригли під саму шкіру.

Аарон виріс на фермі, вони всі тут виросли, але це було занадто навіть для нього. Коли жалібно замекала найменша овечка, він уже розтулив рота і набрав повітря, але Еллі смикнула його за рукав і потягнула геть. Звівши на нього очі, вона тільки коротко похитала головою.

У тому віці вона була худенькою вразливою дитиною, яка багато мовчала. Аарон сам був небалакучий, тож його це влаштовувало. Зазвичай вони дозволяли Люкові теревенити за трьох.

Коли звуки з кошари долетіли до проваленого ґанку, на якому сиділи вони втрьох, Еллі навіть голови не звела. Ааронові було трохи цікаво, але саме Люк відірвав їх від домашнього завдання, щоб піти все розвідати. А тепер, коли у вухах у нього стояло жалібне мекання овець, а на обличчі Еллі застиг вираз, якого він ще в житті не бачив, Аарон збагнув: не він єдиний жалкує, що вони взагалі пішли.

Вони вже розвернулися йти геть — і Аарон здригнувся, побачивши, що мама Еллі мовчки спостерігає за дійством з порогу клуні. Вдягнена в розтягнутий брунатний светр із масною плямою, вона тулилася до одвірка. Не відриваючи очей від стрижки, вона зробила зі склянки ковток бурштинової рідини. З обличчя донька була дуже схожа на неї. Такі самі глибоко посаджені очі, бліда шкіра