Читати книгу - "Посуха"

Спостерігаючи за стрижкою, мама Еллі заплющила очі й різко захилила голову. Глибоко вдихнула і скривилася. Коли вона знову розплющила очі, то втупилася у свого чоловіка поглядом настільки виразним, аж Аарон злякався, що Дікон зараз озирнеться і теж це побачить. Цей жаль.

Того року через погоду всім додалося роботи, тож за місяць Діконів небіж Грант переїхав до них, щоб допомагати на фермі. За два дні по тому мама Еллі пішла від них. Мабуть, то була остання крапля. Важко витримати ненависть навіть до одного чоловіка.

Жбурляючи у стару машину дві валізи й гримотливу торбу з пляшками, вона упівсерця спробувала висушити доньчині сльози нічого не вартими обіцянками скоро повернутися. Цікаво, подумалося Фоку, через скільки років Еллі перестала в це вірити. Може, вона вірила до самої своєї смерті.

* * *

Фок стояв на ґанку «Руна», чекаючи, поки сержант Рако підкурить цигарку. Той простягнув пачку, але Фок похитав головою. Він і так цілий день повертається в минуле.

— I правильно, — сказав Рако. — Я сам намагаюся кинути. Заради дитини.

— Молодець.

Рако повільно курив, видихаючи дим у спекотне нічне небо. Галас у пабі посилився. Дікон і Дау пішли не одразу, й у повітрі й досі витала злість.

— Слід було вам раніше мені розповісти, — мовив Рако і зробив затяжку. Притлумив кашель.

— Знаю. Вибачте.

— Ви до цього якось причетні? До смерті дівчини?

— Ні. Але я не був з Люком, коли це сталося. А ми казали, що був.

Рако помовчав.

— Отож ви збрехали про алібі. А де був Люк?

— Не знаю.

— І ніколи не питали?

— Звісно, питав, але він… — Фок помовчав, пригадуючи. — Він завжди наполягав, щоб ми притримувалися нашої версії. Завжди. Навіть коли ми залишалися удвох. Казав, що безпечніше бути послідовними. Я не тиснув на нього. Я ж був йому вдячний, розумієте? Гадав, що це для мого ж блага.

— Хто ще знав, що це брехня?

— Кілька людей підозрювало. Вочевидь, Мел Дікон — один з них. Ще дехто. Але ніхто не знав напевно. Принаймні я завжди так думав. Але зараз я вже не маю такої певності. Виявляється, Джері Гедлер знав усе від самого початку. Можливо, не він один.

— Гадаєте, це Люк убив Еллі?

— Не знаю, — Фок задивився на порожню вулицю. — Хотів би знати!

— Думаєте, все це якось пов’язано?

— Дуже сподіваюся, що ні.

Рако зітхнув. Ретельно загасив цигарку, відтак ще полив недопалок пивом.

— Гаразд, приятелю, — мовив він. — Я вашої таємниці не розпатякаю. Поки що. Хіба що без цього вже буде ніяк, і тоді ви заспіваєте канаркою, а я вдам, що нічогісінько про це не відав, зрозуміло?

— Так. Дякую.

— Зустрінемося в дільниці завтра о дев’ятій ранку. Сходимо потеревенимо з Люковим приятелем — Джеймі Салліваном. Він останній, хто бачив його живим, принаймні не приховує цього, — мовив Рако і глянув на Фока. — Якщо ви ще будете в місті.

І, помахавши, рушив у ніч.

* * *

Піднявшись до себе в номер, Фок приліг на ліжко й дістав мобільний. Тримав у руці, але поки що не дзвонив. Павук, який сидів над лампою, уже зник. Фок старався не думати, куди він міг заповзти.

«Якщо ви ще будете в місті», — сказав Рако. Фок надто добре усвідомлював, що не має вибору. Машину він залишив під пабом. Міг би зібрати сумку, розплатитися з бороданем-барменом і за п’ятнадцять хвилин уже виїхати на трасу до Мельбурна.

Рако тільки очі закотить, а Джері почне дзвонити. Але що вони зможуть удіяти? Так, будуть невдоволені, але нічого, витримають. А от Барб… Фок з непроханою чіткістю уявив її обличчя… Барб засмутиться. А це вже навряд чи витримає сам Фок. На цю думку він ніяково посовався. У спекотній кімнаті, здавалося, забракло повітря.

Фок не пам’ятав власної матері. Вона померла в калюжі власної крові менш як за годину після його народження. Батько старався — дуже старався — заповнити порожнечу. Але у Фоковому дитинстві вся материнська ніжність, усі теплі пироги з духовки, всі обійми у хмарі парфумів були пов’язані з Барб Гедлер. Так, це була Люкова мама, не його, але й на Фока у неї завжди вистачало часу.

Вони з Еллі й Люком провели в будинку Гедлерів часу більше, ніж будь у кого іншого. Фокова власна домівка надто часто стояла тиха й порожня, бо батько годинами працював на землі. Коли хтось пропонував піти до Еллі, вона тільки хитала головою. «Не сьогодні», — казала вона. Коли ж вони з Люком для різноманіття наполягали, то потім Фок завжди про це шкодував. У Еллі вдома завжди було брудно й відгонило порожніми пляшками.

А дім Гедлерів був сонячний і живий, з кухні завжди лунали смачні запахи й чіткі накази робити уроки, лягати спати, вимкнути цей клятий телевізор і піти нарешті подихати свіжим повітрям. Ферма Гедлерів завжди була безпечною гаванню — доки два тижні тому не стала жахливим місцем злочину.

Фок нерухомо лежав на ліжку. Спливло п’ятнадцять хвилин. Він міг би вже бути в дорозі. А натомість він досі тут.

Зітхнувши, він перевернувся, стискаючи в пальцях телефон і міркуючи, кого слід попередити. Він уявив своє помешкання на Сент-Кілді: світло вимкнене, вхідні двері міцно замкнені. Квартира для двох, але останні три роки мешкає він сам-один. Ніхто там на нього не чекає. Ніхто не вийде з душу на кухню, де грає музика, а на столі вже дихає відкоркована пляшка червоного вина. Ніхто не кинеться до телефону й не почне розпитувати, чого це він вирішив затриматися ще на кілька днів.

Переважно Фока це влаштовувало. Але зараз, лежачи в готельному номері на другому поверсі ківарського пабу, він шкодував, що йому не вдалося облаштувати таку домівку, як у Барб і Джері Гедлерів, а не як у його власного батька.

На роботу йому в понеділок, але ж усі знають, що він поїхав на похорон. Він не уточнював, на чий саме. І знав, що може залишитися довше. Взяти кілька відгулів. Заради Барб. Заради Еллі. Ба навіть заради Люка. У нього стільки відгулів після справи Пемберлі, що він їх усі все одно не використає. А те розслідування, яким він займався зараз, просувалося дуже повільно.

Поки Фок міркував, спливло ще п’ятнадцять хвилин. Нарешті він узяв телефон і залишив повідомлення сердешній секретарці фінансового підрозділу, пояснивши,