Читати книгу - "Посуха"

Важко сказати, хто з них двох більше здивувався такому повідомленню.

Розділ дев'ятий

Коли Фок і Рако розшукали Джеймі Саллівана в полі, той уже працював понад чотири години. Він стояв на одному коліні, зануривши голі руки в пересохлу землю й перевіряючи ґрунт з ретельністю науковця.

— Ходімо в хату, — сказав він, коли Рако повідомив, що вони хочуть йому поставити кілька питань про Люка. — Все одно слід поглянути, як там бабуся.

Дорогою до приземкуватої кам’яниці Фок роздивлявся Саллівана. Під тридцять, коротке солом’яне волосся, яке на маківці почало передчасно рідіти. Тулуб і ноги він мав доволі жилаві, але руки були просто як поршні, тож він нагадував перевернутий трикутник.

У хаті Салліван завів гостей у захаращений коридор. Знявши капелюха, Фок постарався стерти з обличчя подив. Позаду почулася приглушена лайка: це Рако врізався гомілкою в низенький ослінчик, який стояв біля дверей. У коридорі панував безлад. Усі поверхні були завалені оздобами і дрібничками, які збирали пилюку. Десь у глибині будинку горлав телевізор.

— Це все бабусине, — відповів Салліван на безмовне запитання. — Вона їх любить. Вони тримають її… — він поміркував, як сформулювати, — в реальності.

Він повів їх через кухню, де біля раковини стояла схожа на пташку жінка. Руки з блакитними венами тремтіли від ваги повного чайника.

— Усе гаразд, бабусю? Хочеш чаю? Дай-но я… — Салліван квапливо забрав у неї чайник.

На кухні було чисто, але трохи безладно, а над плитою на стіні виднілася велика чорна пляма. Обгоріла фарба потріскалася й облуплювалася, нагадуючи бридку сіру рану. Місіс Салліван глянула на трьох чоловіків, перевела очі на двері.

— Коли твій тато повернеться?

— Він не повернеться, бабусю, — сказав Салліван. — Він помер, ти забула? Вже три роки минуло.

— Так. Знаю.

Неможливо була вгадати, здивувала її ця новина чи ні. Салліван, подивившись на Фока, кивнув на двері.

— Не проведете її в кімнату? За хвильку прийду.

Коли літня жінка зіперлася на Фока, він відчув під обвислою шкірою кості. Після яскраво освітленої кухні тьмяна вітальня тиснула, викликаючи клаустрофобію, а напівпорожні чашки повсюди боролися за вільне місце з порцеляновими статуетками, які витріщалися порожніми очима. Фок підвів жінку до витертого крісла під вікном.

Місіс Салліван з роздратованим зітханням незграбно всілася.

— Ви, панове офіцери, прийшли через Люка Гедлера, так?.. Не чіпайте, — прикрикнула вона на сержанта, який хотів переставити зі стільця стос обтріпаних газет. У її голосних відчувався ірландський акцент. — І не треба на мене так дивитися. Мені ще до маразму далеко. Той хлопець Люк був у нас, а тоді поїхав і порішив усю свою родину, правильно? Бо чого ще вам сюди приходити? Хіба що наш Джеймі кудись вляпався?

Вона засміялася — мов іржава хвіртка зарипіла.

— Наскільки нам відомо — ні, — мовив Фок, обмінявшись поглядами з Рако. — Ви добре знали Люка?

— Та я взагалі його не знала. Відала тільки, що він приятелює з нашим Джеймі. Він час до часу заїжджав. Допомагав на фермі.

З’явився Салліван з тацею в руках. Ігноруючи бабусині протести, розчистив місце на тумбочці й махнув поліціянтам, запрошуючи присісти на пошарпану канапу.

— Перепрошую за безлад, — вибачився Салліван, роздаючи чашки. — Зараз непросто…

Він зиркнув на бабусю — й одразу перевів очі на чайник. Фок зауважив у нього кола під очима, які робили його старшим. Але в тому, як Салліван узяв ситуацію у свої руки, відчувалася упевненість. Фок уявив його далеко звідси: в костюмі, в міському офісі. Уявив, як він заробляє шестизначні суми і спускає половину на дорогі вина.

Салліван закінчив роздавати чай і підтягнув собі дешевий дерев’яний стілець.

— То що ви хотіли дізнатися?

— Та ми просто прояснюємо деякі невідповідності, — сказав Рако.

— Заради Гедлерів, — докинув Фок.

— Ясно. Нема питань. Якщо це заради Барб і Джері, — мовив Салліван. — Але послухайте, одразу хочу сказати — і я вже говорив це копам з Клайда: якби я помітив бодай натяк на те, що Люк от-от зірветься і зробить те, що зробив, я б його в житті не відпустив. Кажу вам від самого початку.

Опустивши погляд, він покрутив свою чашку.

— Звісно, приятелю, ніхто й не каже, що ти міг би завадити тому, що сталося, — мовив Рако. — Але ти б дуже допоміг, якби ще раз усе нам розповів. Щоб ми почули все з перших вуст. Про всяк випадок.

Кролики, сказав Салліван. Ось у чому була проблема. Принаймні один. І так нелегко з цією посухою, а тут ще вони обгризають усе, що можна обгризти. Увечері напередодні Салліван нарікав на це у «Руні», й Люк запропонував допомогу.

— А хто-небудь чув, як ви домовлялися? — запитав Фок.

— Можливо. Я точно не пам’ятаю. Але там було доволі завізно. Будь-хто міг чути, хто сидів неподалік.

Люк Гедлер підкотив до в'їзду на поле й вистрибнув з пікапа. Він з’явився на п’ять хвилин раніше, але Джеймі Салліван уже був там. Чоловіки вітально підняли руки. Люк дістав з кузова рушницю і взяв у Саллівана набої.

— Ходімо, займемося тими твоїми гризунами, — сказав Люк, вишкіривши зуби.

— То набої були твої? — запитав Рако. — Які саме?

— «Вінчестер». А що?

Рако зловив погляд Фока. Знову не «ремінгтон».

— А своїх набоїв Люк не привіз?

— Здається, ні. Мої кролі — мої кулі, ось як я собі думав. А що?

— Просто уточнюю. І як Люк поводився?

— Та навіть не знаю. Я відтоді багато разів прокручував це в голові. І повинен сказати, що поводився він звичайно. Нормально… — Салліван мить поміркував. — Ну, принаймні коли їхав від мене.

Перші кілька разів Люк промахнувся, і Салліван глянув у його бік. Люк гриз задирку на великому пальці. Салліван нічого не сказав. Люк знову вистрілив. Знову промазав.

— Усе гаразд, друже? — неохоче поцікавився Салліван. З Люком він розмовляв про особисте не частіше, ніж з іншими своїми приятелями, тобто практично ніколи. З іншого боку, не може ж він змарнувати цілий день на цих кролів. Сонце пекло у спину.

— Усе гаразд, — неуважно похитав головою Люк. — А у тебе?

— Так, нормально.

Салліван вагався. На цьому можна було б і зупинитися. Але Люк вистрілив і знову промазав. Салліван вирішив прийти йому на допомогу.

— Останнім часом бабуся зовсім здала, — сказав Салліван. — 3 нею стільки мороки!

— Як вона почувається? — поцікавився Люк, не відриваючи очей від кролячої нори.

— Та добре. Просто іноді доглядати за нею непросто.

Люк неуважно кивнув, і Салліван збагнув, що він слухає упіввуха.