Читати книгу - "Максимальне потрапляння, Ганна Калина"

Виявилося, що все дуже просто. У документах на виписку були записані вигадані ім’я та прізвище прибулиці, а ми з Лужанським вказані під тим самим прізвищем як брат і сестра. Санітар (чи не санітар, а вже лікар?) у всьому мені допомагав, підказував, і проблем із випискою не виникло. Де цей хлопчина взяв бланки та печатки, я так і не зрозуміла, але вже через чверть години нас проводжали до виходу з лікарні. Швидше за все, ніхто не хотів обтяжувати себе лікуванням ще однієї бездомної божевільної, і всі були раді, що знайшлася сім’я, яка готова її забрати.
— Заздрю вам, — шепнув Себастьян, коли поріг лікарні залишився за нашими спинами, — такий дивовижний дар вам дістався…
Я відчувала себе таємним агентом на завданні, а тому була дуже зібрана і вкрай збуджена, та й розмовляти зі сторонніми побоювалася. Але ці слова здивували.
 - В сенсі? - Здивувалася я. — А ви що, без дару?
Себастьян усміхнувся трохи зніяковіло і глянув собі під ноги. Іномирянка продовжувала тихо сопіти поруч із нами, зображуючи меблі.
— Я проста людина, яка лише торкнулася чуда, — шепнув хлопець, — Колись я став свідком переходу зі світу у світ і вирішив усіма силами допомагати охоронцям.
Вай, як у них все складно. Ціла таємна спільнота зі своєю мережею агентів, які співчувають і захоплені. З балакучим Себастьяном ми розпрощалися. Я і дівчина залізли в карету і стали чекати на Данила, який десь загубився в лікарні. Ліжко оглядає? Від нудьги почала розглядати іншосвітянку, з цікавістю порівнюючи її із собою. Улюблена з дитинства гра «Знайди десять відмінностей». Дівчина була вродлива. Ось як з картинки, де малюють ніжних, ефемерних дівчаток із прозорою шкірою та довгим блискучим волоссям.
Якщо не придивлятися, то у дівчині нічого незвичайного не було. А ось потім я почала вдивлятися і вдивлятися в бездонну синь очей незнайомки і вражено видихнула. Там виблискували і переливалися ледь помітні іскорки, наче блискітки, цей ефект можна було списати на освітлення, але це точно було зовсім інше свічення. На порозі лікарні з’явилася довгаста фігура Лужанського. Він неквапливо йшов поруч із якимсь чоловіком у костюмі лікаря, вони про щось розмовляли. Потім Лужанському було передано папку з паперами і ще якусь дивну записку, схожу на медичний рецепт.
— Чекатимемо вас за тиждень, — долинув до мене голос лікаря.
Лужанський тільки кивнув і похмурий підійшов до карети. Мовчки сів, стукнув кулаком у стіну карети, і ми неквапом рушили геть.
- І все? - Уточнила я у чоловіка, оглядаючись на лікарню.
— На жаль, бойові подвиги з пораненнями та перестрілкою скасовуються, — криво посміхнувся Данило.
Я косо подивилася на іншосвітянку, але вона ніяк не реагувала на нас.
— Вона під заспокійливим, — пояснив Данило, — молодець Себастьян. Він одразу дав дівчині антидот, тому згубний вплив переходу буде мінімальним.
Про антидот я вже знала. Це були ліки, що нівелювали руйнівний вплив переходу на психіку людини. Цю чудо-суміш знову ж таки винайшли сородичі Гарлі, але на жаль, працювала вона тільки на самому початку, коли після спонтанного переходу минуло небагато часу. Розроблено її було саме для тих, хто потрапив у «спалах». Ось про нього я так і не зрозуміла.
- А про спалах можна точніше? - Прошепотіла я.
Данило нахилився ближче, упираючись ліктями в коліна. Озирнувся на іншосвітянку, потім знову глянув на мене.
— Це наймерзенніший вид дірки у просторі. Вона майже не відстежується, тому що відкривається на мить. Наче удар блискавки. Енергії виділяється пітьма. Вихровий потік найсильніший. Звідси такі проблеми із тими, хто туди потрапив.
Я чомусь подумала, що Гарлі і його одноплемінники дуже старанні і працездатні хлопці, раз можуть витягувати ось таких постраждалих. А ще подумалося про те, як люди розповідали про операції у лабораторіях прибульців… про різні прилади. Дивні відчуття.
— Постраждалим вшивають під шкіру спеціальний чіп, — продовжив Данило, — він контролює процеси в організмі потерпілого. Блокує рецидиви.
Зрозуміло. Зрозуміло. Я почухала кінчик носа мізинцем і вирішила уточнити:
— А приїжджати за тиждень нам навіщо?
Данило знову відкинувся на спинку сидіння і глянув у вікно.
— Цей візит до роботи не стосується. Я приїду сюди сам.
Незграбна пауза повисла в салоні карети, я трохи прикусила губу і почала терзати край спідниці. Не розпитувати ж Данила, кого він тут вирішив відвідувати і навіщо. Вирішила з питаннями на якийсь час зав’язати і просто помовчати під стукіт коліс.

***

— Відчуваєте? — уточнив Данило, нахиляючись до мене.
Я відчувала тільки тряску та печіння в місці, де був одягнений камертон. Але продовжувала чекати, коли «відгукнеться» згубне місце. Дівчину треба було передати фархаріанам, але для цього потрібно було знайти з ними точку перетину. І ясний перець, саме мені потрібно було намацати той самий пролом у просторі!
Впевнена, що Данило мав інформацію про всі згубні місця в окрузі, але він продовжував влаштовувати мені квести на кожному кроці. І це дратувало.
- Де я? — почувся тихий жіночий голос.
Я від несподіванки навіть підстрибнула на сидінні карети, розплющуючи очі. Іншосвітянка прийшла до тями і тепер боязко тулилася в кутку карети, дивлячись то на мене, то на Данила. Чоловік махнув рукою, даючи мені команду не відволікатися, і довелося знову заплющувати очі і заціпеніти у пошуках триклятого розлому.
— Ви серед друзів, — почувся тихий, вкрадливий Данилів голос, — ніхто шкоди не завдасть. Тихіше…
То що зараз таке було? Це він так каже? У мене навіть мурашки по шкірі побігли від тих модуляцій, які я почула у звичному тоні Лужанського. Просто, заплющивши очі, я перестала відволікатися на яскраве світло і пейзажі і по-іншому почула звичний голос. Поки я вникала в суть своїх відчуттів, під закритими повіками ніби ввімкнувся яскравий спалах. Не знаю, як описати ці відчуття, але я ніби побачила величезний неоновий вказівний знак, що вів кудись убік. Не впевнена, що це був саме знак, але такий образ створив мій мозок.
- Стоп, - видихнула я і розплющила очі, - нам у ліс.
Лужанський лише коротко кивнув і постукав у стіну карети. Безвідмовний візник одразу ж «припаркував» животинок на дорозі. Коли вийшла з карети, тоді й зрозуміла, що хитра руда морда Лужанський віз мене зовсім не тією дорогою, якою ми сюди приїхали. І точно загорнув цей гак заради мого навчання. Тільки хмикнула і, задерши ніс, пішла кудись, куди вів мене внутрішній компас. Дівчина за спиною щось невиразно бурмотіла, Данило її вмовляв і тяг за мною в гущавину лісу ...
Зі сторони ми виглядали дуже страшно, ніби вирішили прикопати під пеньком вивільнену з психлікарні багату спадкоємицю. Повітря навколо стало пахнути по-іншому, і звуки чулися дивно віддаленими. Трави, дерева, листя все ніби розмазувалося і розпливалося, але при цьому фарби ставали яскравішими. І вогники. Спочатку ці іскорки синього світла рідко траплялися на очі, потім ставали все частіше і частіше, поки не зібралися в цілу хмару перед моїми очима. Закрутились у спіраль.
— Нас уже чекають, Світлана, — подав голос Данило.
І я простягла руку до свічення. Пил, що світився, кольнув пальці, розповзся по долоні, щупальцями обкрутив зап’ястя, поки не торкнувся камертона. Мене з того боку вже чекали, я відчувала це якимось шостим почуттям і просто подумки потяглася до тих, кого ще приховувала Грань. А потім з нізвідки виникло НЛО. Я лише нервово хихикнула, опускаючи руку. А на що я чекала? Ці чудики ж нашої атмосфери бояться, от і лазять зі світу у світ у своїй особистій консервній банці. Данило якраз дочепав до мене і покірно зупинився біля НЛО-шки, так само притримуючи дівчину під лікоть.
- Привіт лунатикам! — навіщось закричала я і помахала рукою.
Завжди мріяла це зробити, якщо раптом злісні інопланетяни прилетять нас підкорювати. А виявилося, що ми їм на біса не здалися. Світло впало на нас рівним білим конусом, прямо як на корову у всяких гумористичних фільмах. Троє низькорослих «чупа-чупсиків» вискочили з люка, що відкрився в дні корабля, і побігли до Данила. Ошалілу дівчину передали фархаріанам, і…
— Знов мало спецефектів? — глузливо уточнив у мене Лужанський, коли корабель розчинився у просторі.
Чесно, я знову чекала якихось чудових подій, спалахів, блискавок, звукових ефектів. Але все вийшло якось.
- Нудно, - зітхнула я.
— Проте стабільно, — сказав Данило і вказав мені у бік візка, — готовий повідомити вам, Світлана, що з посвятою у справи ви впоралися. Освоїлися, і я готовий представити вас пораді.
Я якраз почала йти, намагаючись не заплутатися у пишній спідниці. Сюди я без проблем дійшла, жодного разу не спіткнувшись, а ось зараз «на тверезу голову» ледь переставляла ноги. І тут така новина.
- Навіщо? - Злякано уточнила я і зупинилася.
Залишуся в лісі, палитиму вогнища і конкуруватиму з білками за горіхи! Я готова обрости грибами та мохом, але я не готова занурюватися в це ось все… Точніше, я начебто й готова, але в майбутньому, яке я уявляла собі… яке я собі ніяк не уявляла. В мене часу подумати про це не було. А тут Рада!
— Не бійтеся,— підбадьорив мене рудий і обійняв за плечі, допомагаючи переступити повалену гілку,— там проста формальність. Вас затвердять. І повернуть додому. Без зберігача тяжко йдуть справи. Бачили, що відбувається…
 Я озирнулася туди, де ще недавно стояв корабель прибульців, і зітхнула.
- А хто вона?
— Мешканка одного відсталого світу на краю Ліги, — пояснив Данило.
— Дивно, що їхня мова така схожа на нашу.
Я помітила дивний погляд, який рудий кинув на мене. Бісила ця його манера «я все знаю, я вчитель».
— Світлано, не всі іншосвітяни розмовляють однією мовою. Ця конкретна особа торохтіла на незрозумілому діалекті, що було записано в її особистій справі. Просто для вас усі мови світів звучать знайомими. І ви завжди говоритимете зрозумілою мовою в будь-якому світі. Після з’єднання з камертоном ви стали частиною Граней, тобто частина сотень світів зараз стала частиною вас. Але ви й так були частиною спільного, навіть коли не знали про це.
Я недовірливо глянула на Лужанського і насупилась. Чоловік витримав мій погляд. У нього там п’ятисантиметрова броня, чого йому мої погляди!
— Немає інструкції, як стати вартовим, — сказав він, — є правила поведінки та регламент співпраці. Все інше стане вам очевидним, коли дар повністю відкриється. Жива істота сама собою вже чудо. А вартові…
- Чудики, - ляпнула я.
Лужанський нічого не відповів, тільки тихо хмикнув. І руку з мого плеча не прибрав, та я не протестувала. Було так набагато простіше крокувати, спираючись на нього, відчуваючи захист та підтримку. Перестав бути перепоною навіть кринолін.