Читати книгу - "Морочист, Оскар Бласт"

Вулиця Схимників у десятому районі «Смарагду» називалася так не випадково. Якщо раніше, в далекому минулому, так називали ченців, які давали непорушну обітницю дотримуватися правил певної поведінки, то нині це слово набуло дещо деформованого значення. Релігій у «Смарагді» було безліч. Що не район – якийсь свій різновид поклоніння тому чи іншому божеству. Але саме мешканці десятого району були справжніми фанатиками своїх вірувань, які вони вважали істинними й первинними. І Богом у них був Розум.

Чистий, перший, той, що створив людину власне людиною, виділивши її з біологічної маси всесвіту й вклавши в череп мозок, що зумів осягнути різноманітність світу, зрозуміти його й підкорити. Якби я не був таким цинічним, то, можливо, побачив би щось ірраціональне й божественне в схимницьких поглядах.  Але я бачив лише фанатичних науковців, які створили свою секту, працюють з різними механізмами й вдосконалюють технології на грані дозволеного. Десятий район був збіговиськом «божевільних науковців», які возвели в ранг Бога власне раціо, Розум, і по-своєму йому поклонялися.

Як і в давні часи, вони мали свої знаки та одяг, що вирізняв їх від інших. Біля бару «Спектр» просто на тротуарі прилаштувалося кілька дивовижних транспортних винаходів мешканців цього району – один другого кращий! І, я вам скажу, жоден мобстер їх не зачепить. Бо ніхто не хотів втратити кінцівку або лишитися без очей, а інколи - й без голови. Бувало таке. Взагалі, схимців сторонилися всі, бо вони були непередбачувані.

У барі «Спектр», куди я зайшов, лишивши «Ендрю» за порогом, схимці (чи не було це поєднанням слів «схимник» та «науковець», раптом подумалося мені?) як їх називали поза очі, сиділи кількома компаніями за столиками і стиха розмовляли.

Зелений комбінезон, знак стрічки Мебіуса на грудях, круглі фотохромні й завжди діоптричні окуляри на носі – таким був переважно вигляд схимця. На мене ніхто не звернув уваги. Я пройшов до стійки і вмостився на високій крутилці, замовив бородатому кругловидому бармену склянку води.

Він глипнув на мене понад круглими смішними окулярами, які з’їхали на кінчик носа (теж належав до схимців), а потім поставив на стійку склянку з водою і поклав переді мною залізний ключ.

- Другий поверх, кімната вісім, - проговорив тихо, але так, що я почув.

Відпивши ковток води, я піднявся на ноги й пішов до прочинених дверей у глибині залу праворуч: за ними виднілися сходи на другий поверх.

Ключ провернувся легко й тихо, схоже, замок ретельно змазали, хоча вигляд і він, і двері мали допотопний. Кімната була порожня. Але я шостим відчуттям вловлював, що за мною спостерігають. Окинув оком бідну обстановку: ліжко посеред кімнати, стіл, стілець, шафа, дешевий потріпаний килим з екзотичними яскравими птахами, несподівано велике вікно. Я підійшов до вікна й зрозумів, що цього робити було не варто. Мені відкрилася безрадісна картина.

За ліжком, скоцюрбившись у позі ембріона, лежав чоловік. Схоже, що мертвий. Я не бачив його обличчя, було відвернуте до стіни, але шикарний добротний чорний костюм і дорогі туфлі вже викликали в мене підозру, що це був сам пан Гречук.