Читати книгу - "Дорога, Лариса Бондарчук"

Розділ 9. Ілюзорне Перехрестя

Про край ілюзорів я багато читав. На уроках нам розповідали про веселих і смішних людей, життя яких було сповнене гумору, веселощів, радості, різних фокусів, перетворень та ілюзій.

На Ілюзорному Перехресті на чатах стояли аж троє охоронців. На відміну від попередніх, бачених мною, вони були дуже серйозні, сповнені почуттям власної гідності, зарозумілі до неможливості і… смішні.

Одягнені в довгі, аж до колін, сорочки, підперезані барвистими хустками з довгими китицями, широчезні штани-шаровари, заправлені в смугасті ядучого кольору чи то довгі шкарпетки, чи то короткі гетри, взуті у капці зі загнутими передками, вони різали очі різнобарв'ям у всьому одязі. На голові у кожного були довгі ковпаки з круглими помпонами, а в руках зброя: довгі хлисти для самозахисту і патронташі, повні небезпечних хлопавок, що поблискували хрест-навхрест на грудях. До того ж на обличчях у всіх був червоно-білий бойовой фейс-арт*, що робив їх схожими на мухоморів...

І якщо хтось думав: і що це за клоуни, звідки вони взялися, та вони в бою ніхто, їх можна перемогти однією лівою, то дуже й дуже помилявся! Ілюзори вважалися одними з найвправніших солдатів, їх охоче наймали в охоронці та для виконання різних воєнних чи розвідувальних місій, бо завжди було гарантовано успішний результат. Армія Ілюзорії вважалась найсильнішою армією світу! Та й самі ілюзори мали, як правило, дуже агресивний та войовничий характер. Існувала навіть приказка: де ілюзор - там і бійка.

От і зараз, біля масивних дерев'яних  воріт, прикрашених біло-червоними стрічками та бантиками, невисокий розмальований ілюзор в крикливому одязі з довгенним ковпаком на голові підстрибував біля дракона Бертліза, марно намагаючись здаватися вищим, і щось репетував йому пронизливим фальцетом.

- Щоб духу вашого тут не було! Ми не пропускаємо нікого, в кого немає документів! Де ваші папери?

Дракон марно намагався переконати охоронця пропустити нас через Перехрестя, той не погоджувався, і навіть поклав руку на одну з хлопавок, що свідчило про його велике роздратування і готовність використати зброю.

Сплюнувши спересердя під ноги, Бертліз повернувся до возів, на яких розмістилися колишні полонені. На одному возі прилаштували нас із Сувоєм, а на другому сиділи всі інші. Троє розбійників із міцно зв'язаними руками сиділи біля паркану, що простягався по обидва боки від пропускної брами, де він закінчувався - було незрозуміло, обабіч Дороги шумів густий ліс.

- Як ти, малий? - запитав дракон, підійшовши до воза і побачивши, що я вже сиджу біля Сувоя.

- Дякую, все добре, - відповів я. - Що сталося після того, як я зомлів? Чому ми тут?

-  Ми всі порадилися і вирішили їхати в сторону Ілюзорного краю, бо в іншому боці Дороги на Перехресті, як зрозуміли ми зі слів розбійників ще в клітці, знаходяться їхні спільники. Треба звернутися до королівської варти і розповісти про те, що відбувається на цьому відрізку Дороги. А ці.., - дракон стримав себе, щоб не вилаятися, - різнокольорові хлопці не пропускають без паперів. Які, в біса, документи? Добре, що живими лишилися! - дракон знову почав закипати.

До воза підійшов ілюзор, який був разом із нами в полоні. Старий, зморений, у брудному подертому одязі, що колись теж був пишним та красивим. За його спиною переминалися з ноги на ногу ще троє його співвітчизників - товаришів по нещастю.

- Бертлізе, ми тут подумали. В нас є одна ідея, як пройти через ворота. Може спрацювати, - зам'явся чоловік.

- І що, - рикнув дракон, - ти, Калякатако, пропонуєш напасти на охоронців усім разом? Та нас пошинкують, як капусту на борщ. У них зброя! А ми виснажені й беззбройні, - він глянув на свій викопаний меч, який прилаштував якимось чином до пояса. - Ну, майже.

- Ні-ні! - аж злякався подібної думки ілюзор зі смішним іменем Калякатака. - В нас, ілюзорів, дуже велика повага до тих, хто вміє добре робити ілюзії, якісь фокуси, виступи, гарно танцює чи співає - тобто, вправний у нашому мистецтві. Є такий старовинний ритуал, який називається "виклик на сцену". Переможець отримує в нагороду здійснення одного свого бажання, звичайно, в межах розумного. Можна було б спробувати.

Старий ілюзор поглянув чомусь не на дракона, а на мене, наче питаючи дозволу.

- А ти впевнений, що зможеш перемогти цього самозакоханого павича? - спитав Бертліз, кивнувши в бік головного охоронця, який якраз дивився в люстерко і підправляв свій бойовий малюнок на обличчі, підмальовував яскравою червоною помадою широкі губи на пів обличчя.

- Не я, - хитнув головою Калякатака, - я вже надто старий, щоб провернути таку справу. А от мій талановитий учень Пуцьвірінок міг би спробувати.

Я ледве стримав сміх, почувши ім'я учня. Імена ілюзорів - це теж окремий вид мистецтва, чим смішніше - тим краще. Найповажніші з них мали найсмішніші імена, але й були найсильнішими та найпрофесійнішими воїнами: твій сміх буде останнім, що ти зробиш у житті, якщо насміхатимешся над таким ілюзором.

Наприклад, правитель Ілюзорного краю звався Курдуплик Пимпик, і це було ідеальним іменем для ілюзора! До речі, якщо ілюзор досягав певного рівня свого мистецтва, то міг змінити ім'я на ще смішніше.

До Калякатаки підійшов невисокий хлопчина, на кілька років старший за мене, теж у брудному пошматованому одязі, але з ковпаком у руках.