Читати книгу - "Остання із роду Віндор, Надія Філіпська"

Ріхтер фон Варретт

Яскраве світло і море соковитої зелені засліпили мене. Хвилини вистачило, щоб звикнути до освітлення. Обернувся, відьмочка стояла поряд, зосереджена, уважний погляд вивчає-сканує простір.

– Ти зовсім не вмієш чекати?

– Не бачу сенсу втрачати час. Туди, – вказала вона рукою. – За цими деревами рівнина. Там вони й мешкають. Пішли.

– Стій, – схопив відьмочку за руку і притяг до себе. Занадто близько. Тепер я чув її прискорене серцебиття, а мій ніс вловив легкий аромат бузку. Зелені очі дивилися на мене вичікувально з прихованим острахом.

– Я йду попереду, ти за мною. Не висовуєшся, – повідомив я свої правила, і неохоче відпустив її.

Арія кивнула, і мовчки пішла слідом.

Світ був і справді інший. Ліс, на околиці якого ми опинилися, оплітали довжелезні ліани, які доводилося розрізати кинджалом. А ще були високі, по пояс папороті, яких у наших лісах вже давно немає. Йти довго не довелося і вже через п’ять хвилин ліани і папороті залишилися позаду і я побачив вдалині гострошпилі вершини гір. Таких у нас вже немає. З приходом моїх пращурів на континент, всі шпилі гір стесалися гострими драконячими пазурями. Пройшовши ще трохи, я побачив стадо трипатонів. П’ять звірів бродили рівниною, як і казала Арія.

У цьому світі все вказувало на те, що дракони не прийшли на континент, і внаслідок цього події розвивалися по іншому. Люди не змогли нічого протиставити трипатонам, і зрештою або вимерли або перейшли жити глибоко в печери.

Я зупинив відьмочку.

– Поспостерігаємо звідси, – вказав Арії на повалене дерево, на якому вона мовчки вмостилася.

Трипатони виявилися не зовсім такими, як були зображені у книзі. Автор явно їм симпатизував. Досить високі, десь у людський зріст, коли піднімалися на задні лапи, але зазвичай вони передвигалися на трьох кінцівках. На передній кінцівкі, яка завжди була вільною виблискували довгі, як лезо, пазурі. Інша передня лапа таких довгих пазурів не мала і була лише опорною. Морда у трипатона була видовжена, а велика паща мала ряд гострих зубів. Чи то вуха, чи то гребені вкривали верхню частину голови, і переходили далі на спину, закінчуючись у основи хвоста. А от очі були досить маленькими, як дві жовті намистини. І що саме гірше трипатон був повністю покритий жовто-коричневими пластинами, і судячи з того, як вони переливалися на сонці, пластини не прості, а з магічним захистом. Хвіст, який до речі був середньої довжини, теж був покритий пластинами. І якщо до цього додати те, що про них розповіла відьмочка, трипатон поставав гідним супротивником.

За годину спостереження відьмочка не промовила жодного слова. Дивно. Я іноді поглядав на неї, але вона навіть не поворухнулася. У цьому світі вона ніби інша. Притихла і навіть не сперечається. Це настороженість чи трипатони дійсно її так налякали?

– Цікаво, наскільки розвинені у них органи чуття? – розмірковував я вголос оглядаючи звірів.

– Якісь органи чуття у них є, адже вони досить точно засікають свою жертву.

Здивовано подивився на відьмочку.

– А це хороша ідея, подивитися на їхнє полювання.

– Поняття не маю чим вони харчуються.

– Що ж, скоро ми про це дізнаємося.

З місця де ми влаштувалися нічого нового розгледіти не вдавалося, тому я вирішив підійти ближче.

– Будь тут, – пересторог відьмочку.

Вітер дув на нас, тому за запахом нас точно не віднайдуть. Магічного захисту тут не було. Я взагалі не відчував ніякої магії у цьому світі, тому обережно став підходити до стада, по дорозі накидаючи на себе захист.

Несподівано один трипатон повернув голову в мій бік. Я завмер. Трипатон підвівся на задні лапи захитав головою з відкритою пащею у різні боки. Я почав плести бойове закляття, трипатон голосно рикнув і підвівшись на дві лапи помчав на мене. Цієї ж миті на мене налетіла відьмочка збиваючи з ніг. Плетіння я не втримав і полетів на траву. Приземлення вийшло доволі твердим. А от відьмочку я встиг перехватити, і притиснути до себе.

– Лежи спокійно! – скомандувала вона, і розсипала навколо якийсь порошок.

Я повернув голову і побачив, як трипатон, що мчав на мене, зненацька зупинився і почав оглядатися навколо, ніби згубивши ціль.

Трипатон ще деякий час ходив навколо не втрачаючи надію відшукати здобич. Схоже полювання довго чекати не довелося, от тільки я не збирався бути у якості здобичі. Трипатон нарешті повернувся до свого стада, а я перевів погляд на відьмочку, яка досі лежала на мені. Ситуація в якій ми опинилися виявилася досить пікантною, і зважаючи на те, що трипатон вже втратив до нас інтерес, я не втримався піддіти її.

– Взагалі мені подобається бути згори, – повідомив я відьмочці.

Арія зашарілася. Намагалася піднятися але її рука сприснула і дівчина опинилася ще ближче до мене ніж раніше. Я міцніше притис її до себе і перевернувся, опинившись згори.

– Так набагато краще, – промовив я, і поспішив піднятися, бо в очах відьмочки з’явився нехороший блиск. Протягнув їй руку, і на диво вона скористалася допомогою.

Але покидати це місце я не спішив. Оцінив стадо трипатонів, яке як і раніше, безтурботно бродило рівниною. Розтер у руках порошок, що розсипала відьмочка, принюхався. Не може бути!