Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

Другого дня, вийшовши на прогулянку в околицях Флоресвіля, ми вгледіли на пагорбку велику будівлю з червоної цегли, що, здавалось, була незалюднена. Громада пояснила нам і оповіла, що перед кількома роками якийсь власник копалень почав улаштовувати тут собі резиденцію. Спорудивши будинок, він побачив, що в нього лишилось тільки два долари й вісімдесят центів на закінчення цієї роботи. То він ужив ці гроші на віски й потім плигнув з даху на таке місце, де й кісток його не зібрали.

Тільки ми з Енді побачили цей будинок, як одна думка вразила нас обох. Ми постачимо сюди книжок, перочисток та професорів, спорудимо залізного пса й статуї Геркулеса[450] й святого Іоанна[451] на підвір’ї та закладемо найкращу у світі нештатну освітню інституцію.

Отож, ми обговорили справу з почесними громадянами Флоресвіля, й вона припала їм до серця. Вони встругнули бенкет у пожежній установі, і от ми вперше зроду мусіли дякувати за честь, як добродії на ниві поступу та освіти. Енді при цій нагоді казав півтори години промову на тему про зрошення Долішнього Єгипту, і наприкінці нас почастовано було духовними мелодіями з грамофону ще й ананасним шербетом.

Енді й я заходились виявляти філантропію, не гаявши дурно часу. Ми взяли на роботу всіх міських чоловіків, які тільки вміли відрізнити молоток від драбини, й розгородили будинок на класові кімнати та аудиторії. Замовили у Фріско цілий вагон парт, футболів, підручників аритметики, підставок на пера, словників, кафедр для професорів, дошок, кістяків, губок, двадцять сім мантій та шапочок для старшого курсу, і дали наказ вислати все, що годиться мати першорядному університетові.

Коли тижневики вмістили мої з Енді портрети різьблені на крейді, то ми телеграфували до Чиказького наймального агента вислати нам негайно на адресу подавця шість професорів: одного — англійської літератури, одного — найновіших мертвих мов, одного — хімії, одного — політичної економії (бажано демократа), одного — логіки й одного, щоб міг викладати малювання, італійську мову й музику. А Есперанда — банк гарантував матню, яка хиталась між вісімсот доларів і вісімсот доларів п’ятдесят центів.

Отож, сер, нарешті ми почали комерцію... А над входом вирізьблено було слова: “Всесвітній Університет. Петерс і Текер, куратори й власники”. А як настало перше вересня, то новаки плавом попливли. Перше прибули студенти з Тексону трьохтижневим експресом. Вони були здебільшого люди молоді, в окулярах і руді. Почуття їхні поділялись на два гатунки — самолюбство та любов до їжі. Ми оповістили про університет в усіх газетах штату, і нам весело було дивитись, як жваво відгукувалась країна на наш заклик. Двісті дев’ятнадцять дебелих парубків від вісімнадцятилітніх немовлят до поважних бороданів привабили звуки сурми нештатної освіти. Вони переробили все місто, обдерли його, як стару канапу, понапихали новим волосом, і не можна було надалі відрізнити Флоресвіль від знакомитого університетського Херворда[452] або Гольдфільдса під березневу пору.

Вони маршували вулицями сюди й туди, розгорнувши корогви “Всесвітнього Університету” — ультрамаринові та блакитні, й обернули Флоресвіль на найжвавіше місто. Енді сказав до них промову з балкона в готелі “Небесний Пейзаж” — і ціле місто святкувало.

Тим часом, сказати б за два тижні, професори знезброїли студентів і позаганяли їх в аудиторії. Я не думаю, що на світі є втіха, що дорівнювалася б радощам філантропа. Ми з Енді купили два шовкові циліндри й удавали, що ховаємось від двох репортерів “Флоресвільської Газети”. Ця газета завела спеціального співробітника, що нас інтерв’ював, де б ми не з’явились на вулиці, а до того щотижня друкувала наші портрети у відділі, що був під заголовком: “Нотатки про освіту”.

Енді двічі на тиждень читав в університеті лекції, а потім я сходив на кафедру й оповідав яку-небудь гумористичну історію.

Енді був такий захоплений філантропією, як і я. Ми звикли, прокинувшись уночі, подавати один одному нові думки, якби ще краще звеличити цей університет.

— Енді, — сказав я йому одного дня. — А от є одна річ, яку ми проморгали. Нашим хлоп’ятам потрібні дромадери[453].

— Це ще що? — спитав Енді.

— Ну що? Звичайно, це — щоб там спати, — відповів я. — В усіх коледжах вони є.

— А, це ви думаєте про фуфайки, — сказав Енді.

— Та зовсім ні, — відмовив я. — Я думаю про дромадери.

Проте це ніяк не можна було розтлумачити Енді; отже, так ми їх ніколи й не замовили. Але, звичайно, я уявляв собі ті довгі спальні в коледжах, де школярі сплять такими лавами.

Ну от, сер, “Всесвітній Університет” мав справжній успіх. Школярів до нас наїхало з п’ятьох штатів та територій, а про Флоресвіль слава йшла. Відчинився новий тир, де стріляли в мету, позичкова каса та два шинки; а наші хлоп’ята склали студентську пісню, що співалась ось як:

Гей, гей, гей

Гоп, гоп, гоп,

Гоп, тара, тара.

Ой, ва-ва

Пітере, Текер

Університетові

Добродіїв пара!

Гіп, слава!

Студенти були чудовим гуртком молодих хлопців, і ми з Енді так ними пишались, наче вони належали до нашої власної родини.

Коли це одного дня, наприкінці жовтня, прийшов до мене Енді та й питає, чи маю я якесь розуміння про те, скільки в нас у банку лишилось грошей. Я вгадував так тисяч на шістнадцять.

— Наш баланс, — вирік Енді, — вісімсот двадцять один долар, шістдесят два центи.

— Як! — заголосив я. — Невже ви хочете сказати, що ці чортячі олухи, ці пришелепуваті собачі морди, ці клаповухі злодійчуки з курячим мозком, ці коноводники висмоктали в нас стільки грошей?

— Не менше й трохи, — відповів Енді.

— То тоді під три чорти з філантропією, — скрикнув я.

— Нема потреби, — тим часом сказав Енді. — Філантропія, — мовив він, — коли розвивається на доброму діловому ґрунті, є один з найкращих засобів до здирства. Я розгляну справу й побачу, чи не можна її до ладу направити.

Якось на другому тижні сидів я та розглядав кошторис нашої освітньої установи і раптом натрапив на нове ім’я — професор Джем Дарнлей Мак-Коркл, кафедра математики: платня сто доларів на тиждень. Я вереснув