Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

«Вони кажуть, що не покривають це. Ми зараз оскаржуємо рахунок, тож…».

«Як вона?» — питає Сара.

«Так собі. Розгублена, виснажена. Схудла. — Ед зітхає. — Capo, я сюди приїхав і все зрозумів. Ми більше не можемо тішити себе ілюзіями — їй не можна залишатися самій. Треба забирати її додому».

«Тобто привезти її сюди?».

«Ну так, треба повернути її у Вашингтон».

Сара на якусь мить замислюється. «Я можу скасувати свої заняття в четвер, — каже вона. — Постараюся прилетіти завтра».

Сара та Ед сидять на парі стільців у кабінеті доктора Стівена Клейна. Сарі ця сцена трохи нагадує бесіди із заступником директора середньої школи імені Вудро Вільсона-молодшого про їхнього сина Бена та його успіхи у навчанні.

«Ви розумієте, я надавав їй приватні консультації протягом усього її перебування тут, присвячував їй щонайменше годину щодня», — говорить їм Клейн.

«І на цих сеансах ви… Що саме ви робили?».

«Я слухав її. Розмовляв із нею про залежність від ліків, про звикання до них…».

Ед перериває його. «Я знаю лише одне: моя мати жахливо виглядає, вона втрачає вагу, ви її геть замучали!».

Доктор Клейн хитає головою. «Не забувайте — ви не бачили її принаймні останні півроку. До того ж вона зараз оговтується після дуже серйозного передозування».

«Дуже серйозного передозування! — Ед почервонів від обурення. — Це ви навмисно так драматизуєте, залякуючи своїх пацієнтів? Слухайте, моїй матері вісімдесят сім. Дайте їй спокій з вашою шоковою терапією. Ви тут у Санта-Розі включили її в одну програму з купою неповнолітніх наркоманів! Я сподівався, що в нас зараз доба мультикультуралізму, взаємоповаги, загальнодоступності медичних послуг, емансипації літніх людей. А ви сидите тут і бездумно пхаєте літню жінку в свій лікувальний конвеєр без урахування її віку, її культурного багажу…».

«З вашого дозволу я вам щось покажу», — каже Клейн. Він вставляє відеокасету в плеєр і вмикає телевізор. «Роза? — лунає жіночий голос. — Ви дозволите нам записати на відео цю бесіду, щоб ви чи ваша сім’я змогли її потім подивитися?».

«Гаразд», — відповідає Роза. Вона сидить у лікарняному ліжку, виглядає маленькою, сивою, з руки стирчить шприц крапельниці.

«Так, Розо, скажіть мені, як ви почуваєтеся — оцініть свій стан за шкалою від одного до десяти. Один — це найгірше, десять — найкраще».

«Я кепсько почуваюся», — каже Роза.

«Але за десятибальною шкалою — як ви почуваєтеся?».

«Один — це найкраще?».

«Один — це найгірше, десять — найкраще».

«Десять — це найкраще?».

«Саме так».

«А найгірше».

«Одиниця, Розо».

«У мене одиниця».

Сара мимоволі посміхається, а Ед вибухає: «Можна… можна це вимкнути?».

«Чому?» — питає Клейн.

«Бо ми з вами розмовляємо!».

«Я розумію, Еде, але, на мій погляд, цей запис має стосунок до нашої бесіди».

«Можливо. Але я не збираюся дивитися, як допитують мою матір, ясно? Це неподобство».

«Неподобство — це залежність від ліків, яку до того ж не усвідомлюють, і я насправді думаю, що вам варто це обміркувати — не зараз, коли ви збуджені, а пізніше. Гадаю, сімейна консультація була б дуже корисною для Рози — і для вас».

«О господи!» — видихає Ед.

«Я бачу, що тут багато злості», — обережно зауважує Клейн.

«Ще б пак!».

«Ні, я маю на увазі злість не на мене. Конфлікт — між вами та вашою матір’ю. Я тут узагалі ні до чого».

«Е, ні! — знову спалахує Ед. — Це все саме ви та ваші бездумні діагнози, ваша халатність у догляді за виконанням приписів літньою пацієнткою, а також той факт, що ви спритно заштовхнули її в абсолютно недоречну програму лікування».

«Це… Це серйозне обвинувачення, — каже Клейн. — Я ще раз кажу: це було її рішення — взяти участь у цій програмі. Її підпис стоїть на всіх паперах».

«Ви можете віддати ці папери мені, бо ви більше не її лікар», — відрізає Ед.

«Я з радістю передам вам усі документи, щойно буде оплачено її рахунок. Я розумію вашу стурбованість, розумію, що ви засмучені, але можу запевнити вас — я забезпечив Розі найкраще лікування, яке тільки міг, і щедро приділяв їй свій час. Я навіть не виставлю вам рахунок за цей наш сьогоднішній сеанс».

Після цих слів Ед підводиться, різко розвертається, широким кроком стрімко залишає кабінет Клейна й повз реєстратуру вилітає на вулицю. Сара теж повертається і йде за ним, але в приймальні Клейна зупиняється біля столу його секретарки. «Ви приймаєте картки Visa?» — запитує вона.

В наступні три дні Ед і Сара упаковують речі в квартирі Рози у Венеції. Вони телефонують до магазину «Гудвіл[317]» і кількох єврейських агенцій, щоб спробувати віддати пральну машину, сушилку та дещо з громіздких меблів.

«Знаєш, це щось! — каже Ед Сарі. — Тепер, щоб віддати речі, треба заплатити!».

«Ну, звісно, — каже Сара. — Їм же треба приїхати з вантажівкою, а потім сортувати речі». Вона намагається уявити собі склади зі стосами всього, що надходить і розподіляється за призначенням: «в металолом», «в ремонт», «до Смітсонівського інституту». Сортувальна система, щось на кшталт лікувального центру в Санта-Розі?

Тепер, коли Роза вдома, вона виглядає набагато краще. Вона, звісно, субтильна, тендітна, але до неї повернувся рум’янець, очі стали яскравішими. В квартирі метушня. Вона їде додому зі своїм дорогим сином і невісткою, вона більше не буде сама! Роза наглядає за перевізниками — як вони пакують її порцеляну і її кришталеві келишки для лікеру. Її забирають у нове місце, вона починає нове життя, й це саме те, що її тішить. Але Сара з Едом виглядають жахливо. Скуйовджені, виснажені пакуванням, оформленням документів, тяганням речей. Щовечора вони чвалають назад до свого мотелю «Морський бриз» і падають без сил, відчуваючи біль