Читати книгу - "Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона втиснулася обличчям у подушку, неначе бажала задихнутися. Скорчена під ковдрою, усвідомила, що перейшла в режим нападу плачу, який передвіщав наступний етап: мертвий сон. Але ні: жодних схлипувань, ані найменших ознак втоми. Вона вся перетворилася на електричний розряд страждання й відчувала страшенну нудоту. Ніби лягла п’яна в дим і все навколо йде обертом. Тепер не підлога гойдалася в неї під ногами: то було її життя. Усі точки опори, і так ненадійні, перекинулися. Брат виявився не зовсім її братом. Батько перетворився на жертву. Мати — на вбивцю…
Ґаель щосили стиснула повіки, щоб відігнати загрозливе запаморочення. Глибоко в душі зяяла величезна прірва, в неї затягував сухий пісок. Безодня без жодної краплі вологи. Лише спрагле падіння, яке ніколи не закінчиться. Накривши голову простирадлом, вона ревла, ледь не зривала голосові зв’язки.
Отримала довічний термін, і помилування не буде.
131Його вирвав зі сну різкий стукіт.
Якусь коротку мить Ерван не міг зрозуміти, де він, — чи навіть хто він. Потім спогади повернулися: похорон, будинок на Бреа, сімейні збори довкола каміна. Але окремі елементи залишалися розмитими, уривчастими, невпорядкованими.
Глянув на годинник: 6:40. Він спав цілу ніч без сновидінь і роздумів. Тепер докучав холод: крізь щілини у віконницях залітав легкий вітер.
Знову стукіт.
Віконниця на першому поверсі. Ерван вирішив устати — радше аби зробити собі кави, ніж іти й зачиняти відкинуту вітром стулку. Все одно більше не засне. Він сів на ліжку й потер обличчя. У ніздрях досі тримався запах диму, в горлі дерло, бо він учора забагато говорив. Чи добре він вчинив, виваливши все це на інших?
Схопив з тумбочки телефон і ввімкнув на ньому ліхтарик. Пошукав свої тімберленди та взувся, не зав’язуючи шнурків, із телефоном у зубах. У коридорі помітив, що надворі тихо. Ні вітру, ні дощу, така собі порожнеча, нетипова для Бретані, ніби червоні береги самі по собі вгамувалися, щоб дати людям перепочити.
Але віконниця й далі грюкала. Його охопив незбагненний страх, який водночас піднявся до голови й зв’язав у вузол нутрощі. Ерван спустився сходами. У пітьмі на обшитих деревом і побілених стінах виднілися примарні марини та фотографії.
Знову той стукіт. Різкий, ніби постріл. Вітальня, чи кухня? Ні: з того боку все зачинено. Ерван помітив, що вхідні двері зліва прочинені. Стало страшно. Він сам замкнув їх, перш ніж іти спати. Лоїк? Подумав про братове безсоння й проблеми із «зав’язкою».
Ерван став на порозі: все чисто. Неквапно насолодився краєвидом. Надворі було світліше, ніж у будинку. Ланди під місяцем, жовтим, ніби кружальце лимона, випромінювали фосфорне сяйво. Ніч усе впорядкувала, змела геть дощ і хмари, відкрила порцелянове небо кольору індиґо, поцятковане мільйонами зірок. Трохи далі, над скелями, які в цьому світлі нагадували брили білого мармуру, розкинулося гладеньке, лаковане й ніби потріскане по всій поверхні море.
Ерван замкнув двері, уже зледенілий, і повернувся в кухню. Не встиг увімкнути світло, як знову почувся стукіт. Fuck. Він повернувся назад і помітив, що двері до спальні сестри відчинені. Утекла на світанку?
— Ґаель? — покликав він півголосом.
Ліхтарик на телефоні досі був увімкнений, але скерований донизу.
— Ґаель?
У її кімнаті Ерван побачив синій квадрат відчиненого вікна. Повільно перевів промінь світла вгору: у ліжку нікого не було. Машинально посвітив навколо і…
Ерван завмер. Серце зупинилося. Кров застигла в жилах. Навіть мозок відмовлявся працювати. Його заклинило на одній думці.
Ґаель була мертва.
Йому вистачило одного погляду на її тіло на підлозі біля ліжка. Після двадцяти років роботи він був із трупами на «ти», жодного сумніву не лишалося. Змусив себе скерувати світло на тіло. Ґаель лежала під кутом до ліжка, головою до дверей ванної. Поза як у Одрі в Лувесьєнні — підняті руки, зігнуті лікті, — але все було покручене, ніби зиґзаґом блискавки.
Їй перерізали горло. Чіткий удар ножа в шию, одна чи кілька сонних артерій проколоті — й серце вилило з його сестри на кахлі все життя. Калюжа, в якій вона плавала, ніби розлита туш, окреслила її ореолом смерті.
Ерван запізніло усвідомив, що кусає руку, аби не кричати, — не хотів будити Лоїка. Не зараз. Не відразу. Подивися ще.
Убивця спрацював швидко, вправно, ніби мисливець. Оголив живіт, упевненим рухом зробив посередині вертикальний надріз сантиметрів на тридцять і розширив краї рани. Вочевидь бабрався в крові й нутрощах — навіщо? Аби щось туди покласти? Провести страхітливі ритуали? Вийняти органи?
— Що відбувається?
За спиною в нього стояв Лоїк. Ерван відразу опустив ліхтарик і повернувся до дверей.
— Не заходь!
Лоїк відштовхнув брата. Місячного світла було достатньо, щоб розгледіти тіло, але він вирвав у Ервана телефон і посвітив на труп. Промінь кілька секунд здригався, тоді зник: Лоїк упав на коліна.
Зараз. Ерван знав, що треба робити, цієї миті він дуже чітко це усвідомлював. Він був фліком. Він був слідчим. Натягнув рукав на долоню, аби не залишати відбитків, і пошукав телефон. У світлі ліхтарика зринув труп. Лоїк завив, затулив обличчя руками, щоб не бачити цього.
Напису, який убивця зробив на білій стіні кров’ю Ґаель.
ВСЬОГО ДВОЄЦі червоні літери були адресовані їм: братам, приреченим, тим, хто щойно втратив усі причини, з яких варто було жити. Окрім помсти.
«Ви думаєте, що шукаєте його, але насправді це він іде вашими слідами», — сказав йому Ляссе. Ерван не звернув особливої уваги на його попередження. Вважав Фарабо загнаним звіром, якого вб’ють за першої ж нагоди. Знову ж таки, він помилився.
Загнаним звіром виявився він. Він і всі, хто залишився від його сім’ї.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже», після закриття браузера.