Читати книгу - "«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори"

— О, нехай пан староста не бояться! За спокій, за порядок я ручу. А зібрання скличу до своєї коршми там, геть за містом, за рікою, за мостом, на Вигоді. Там возівня велика, від міста далеко, наради можуть собі бути хоч які голосні — ніхто не почує.

— І ви не жартуєте, пане Рессельберґ? Ви справді хочете скликати жидівське зібрання?

— Зовсім без жарту. Ось прошу, осьде подання о дозвіл.

І бурмістр подав пану старості зложений по-урядовому аркуш паперу. Староста розгорнув його і перебіг очима.

— Ха-ха-ха! Зібрання в справі вибору кагальної старшини. Ну, сього ще не бувало!

— Але буде.

— А пощо ж дальші точки? Політична організація? Економічний стан повіту?

— Хіба се не обходить жидів? По всім світі про се говорять, а ми мали б і не думати?

— Але ж се ви знов робите мені нову коломийку. Тут чоловік з тими русинами не може дати собі ради, а тут нa тобі! І жиди вилазять з якоюсь політичною організацією.

— Нехай пан староста не бояться! — вспокоював його бурмістр. — Інша річ говорити, а інша зробити. Хочуть люди говорити, то нехай говорять. Але від слів до діл іще дуже далеко. А наші люди таку вже мають натуру, що їм аби виговоритися, то вже й легше.

— Ай-ай-ай! — скрикнув староста, ще раз зазирнувши в подання. — А се що? Ви хочете й своє зібрання відбувати в той сам день, що й хлопське?

— Думаю, що се одно одному не перепиняє. А нам се найдогідніше, бо з повіту з’їдеться багато жидів на торг. А вони якраз найгірше невдоволені теперішнім кагалом.

— Ну, але представляю собі, яке там пахуче буде те зібрання! Треба буде вислати комісара.

— Ми пану комісарові заплатимо за присутність.

Староста зареготався.

— Йому нічого не належиться.

— Ми то знаємо, що по закону не належиться. Але закон не говорить також про простуду, духоту і всяку нечисть, якої можна набратися на такім зібранню. Ми вже будемо знатися на річі, нехай пан староста будуть певні. Отже, можу йти з тим радісним чуттям, що обі мої просьби будуть сповнені?

— З тою умовою, що за се друге зібрання ви берете на себе всю одвічальність.

— Розуміється! Розуміється! Адже ж я скликаю його, то й одвічальність на мені! Кланяюся пану старості. Рад і з свого боку служити, чим тілько буду міг.

І пан бурмістр вийшов із старостинської канцелярії дуже втішений, сміючися в душі з Ваґманового дотепу, на який йому вдалося взяти енергічного батька повіту.

LІІ

Віче мало відбутися в вівторок, — се був торговий день у місті. День перед тим, у понеділок, Стальський сидів із Реґіною при обіді. Реґіна була бліда, аж жовта. Її губи були бліді, повіки червоні, очі горіли якимсь дивним блиском, а на чолі крутими борознами повиорювалися зморшки, а волосся, колись золотисте, поблекло якось, стратило блиск і декуди припорошилося сивиною. Вона сиділа мовчки і, крім кількох ложок розсолу та одної гілки калафіора,[261] не їла нічого.

Стальський був у добрім гуморі, їв смачно і балакав, не звертаючи уваги на те, чи їсть Реґіна, чи не їсть.

— Го, твій «кохайонци» завтра скликає хлопські збори. Пускається на велику політику. Певно, хоче бути послом, батьком народу! Га-га-га! На бистрого коня сідає, але маю надію, що зломить голову. Понаострювалися вже тут на нього добре, не дадуть йому порости в пір’я. От і завтрішні збори. Він думає, що він тим когось налякає. А тим часом ліпше би зробив, якби сам стерігся, щоб кости цілі були. Недаром сказано: «Не викликай вовка з лісу, бо прийде і з’їсть».

Реґіна з переляком витріщила очі на Стальського, але з її уст не вирвалося ані одно слово.

— Що так вибалушилася на мене? — грубо буркнув Стальський. — Провертіти мене хочеш тими очима? Ага, правда, — додав по хвилі, переходячи зо злобного до насмішливого тону, — твоє чутливе серденько здригається, тремтить за свойого улюбленого. Ну, ну, не бійся! Мудрий він і не так швидко дасть себе вмотати в сіті. А де би справді прийшлося наставити плечі, то там поперед себе висуне тих дурних хлопів, а сам заховається ззаду. О, знаємо ми таких! Ус і вони вроджені на генералів. Але ба, часом і генерала попадає куля. Се він повинен затямити собі.

Реґіна не зводила з нього заляканих очей. Стальський реготався.

— Чи бач, як перелякалася! Не бійся, я тобі його не вб’ю. Будеш іще не раз могла натішитися ним — хоч здалека. А сама винувата, що не принадила його до нас. Адже ж могла любуватися ним досхочу, якби була зараз при першім візиті не наробила глупих сцен. Ну, скажи… потім плачеш, що я тираню тебе, замикаю, відчужую від людей, а тим часом сама своїми фохами[262] відгониш кождого з хати. Се я міг би жалуватися, що через тебе відбився від усякого порядного товариства. Будь у мене жінка гарна, розумна, людяна, така, яку я надіявся знайти в тобі, то не така була б моя кар’єра. Нас усюди приймали би в товаристві, та й у службі на мене мали б інакше око. А так що: тлумиться[263] чоловік у тій нужденній канцелярії, всі його мають за пса, а прийде додому, то й там пекло. Ходить оте опудало, вічно надуте, забурене, засумоване, заплакане, слова по-людськи не промовить, дивиться на мене, мовби я йому батька й матір зарізав, — і жий же в такім раю! Будь веселий, будь добрий, будь розумний! Тьфу!

І Стальський спересердя кинув на стіл ніж і вилку, які досі держав у руках.

Реґіна похилила лице і сиділа мовчки.

— Ну, чого мовчиш? Чому не озовешся? Скажи, маю я рацію чи ні? Адже мусиш сама признати, що маю рацію. То не штука жалуватися, що я десять літ жив з тобою так, як би тебе на світі не було. Але спитай, свого власного сумління спитай, хто тому був винен? Чи не твоя власна впертість, заїлість, злоба? Подружжя — се ненастанний ряд обопільних уступок. Уступиш ти мені — уступлю я тобі; зробиш ти мені одно добро — зроблю я тобі двоє. А упрешся ти проти моєї волі — то я упруся проти тебе. Зробиш ти мені пакість — то я тобі й десять. А правда, я тоді толкував тобі, благав тебе: «Ей, Реґінко, не роби