Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

нами в цій дірі. Ти засолений і маєш право померти з такими, як ти. Так, браття?

— Буа-ах! — прозвучало над головами армійців. Навіть губи

напівмертвого Шейтана заворушилися.

Саша Бідний не підвів голови. Він шепотів молитву над загиблими синами.

«Помста, — найдавніша розвага чоловіків, — просичала Амага, коли він

відійшов від Чорної Корови. — Він ненавидить ту, яка вбила його синів, більше, ніж тебе, купо сміття, тому й шукає битви зі Старшими Братами. Хоча це тобі не

допоможе. Завтра ти помреш. Як не від вогню Старших Братів, то від отрути

Тарга».— Ти знаєш, я вже подумую віддати вас Чорній Корові. Здається, вона тобі

сподобалася.

Амага із сичанням заповзла в темряву його свідомості. І Талавір із втіхою

подумав, що знайшов рішення, як керувати відьмою під час завтрашнього бою.

Слова Болбочана зняли напруження. Шипохвіст спробував покричати, що

Талавіра не варто пускати в бій, а краще тримати як заручника, але зрештою й

він утратив цікавість до колишнього Повноважного. Армійці виставили варту й

розійшлися по кутках. Болбочан випитав у Талавіра все, що хотів, про зброю

Матері Вітрів, і теж завалився спати. Уже за мить від рівного дихання бея

армійців тільки ледь подзенькували залізні вуса.

Талавір заздрісно поглянув на нього. Міцно спати може лише людина, яка

вірить, що неодмінно прокинеться. Талавір знав, що не засне, він навіть

шкодував, що вже не побачить Рябова. Його колишній товариш нарешті

розчинився у вічності. Якщо Рябову не пощастить, його підхопить Колесо

Двобога й змусить знову пройти все прожите. Порівняно з цим вічні муки поряд

з Амагою не так лякали. Єдиною, з ким би йому хотілося попрощатися, була Ма.

Слова Чорної Корови про те, що вона про нього думає, солодкими мурашками

розповзлися по тілу, змушували забути про завтрашній бій та неминучу загибель.

Якщо є той, хто про тебе пам’ятатиме, то й смерті не існує.

Повітря загусло від смороду немитих тіл. Людей було так багато, що

нічний холод відступив перед диханням десятків легень, але Талавір відчув

паморозь на шкірі. Йому схотілося опинитися на повітрі, нехай навіть єдиним, що він побачить, будуть вогні Матері Вітрів.

Талавір обережно став пробиратися до виходу. Відтоді, як до нього

пристав мотлох джадала, що за кожним кроком скрипів та дзеленчав, як погано

припасовані лицарські обладунки, його можна було почути за кілька кроків. Він

намагався ступати якомога обережніше, прагнучи не зачіпати армійців. Але

навіть ті, хто його помічав, лише переверталися на другий бік. Сон перед боєм як

маленьке життя, яке хочеться прожити до кінця. Чорна Корова примостилася

біля Болбочана. Талавір прислухався до Амаги, але відьма заповзла у свою діру.

Саша Бідний спав сидячи, сперши поранену голову на стіну. Кебап, наче

кам’яний бовван, застиг біля входу. І тільки тоді, розглядаючи велета, Талавір

зауважив відсутність Ніязі та Гєри Сєрова.

Він вийшов за двері й занепокоєно роззирнувся.

— Ніязі? — Талавір обійшов барак.

Він уже шкодував, що не вбив Гєру Сєрова. Від старого можна було чекати

будь-якого підступу.0

«Може, Гєра потяг малого до Матері Вітрів? — Талавір подивився на

з’єднувальну будку. — Нащо Кебап узагалі його привів?»

Від барака, куди загнали тулпарів, долинули ледь чутні голоси. Талавір

підійшов ближче й ледь не кинувся боронити Ніязі. Хлопчик по-собачому сидів

на підлозі, поряд застиг колишній бей. З його спини огидним мішком нависала

тінь мертвої дочки. У бараці Талавір її не бачив. У слабких вогнях Матері Вітрів

та у світлі суєрного купола примара здавалася більш ніж реальною. Огидне

зморшкувате личко вдивлялося в Ніязі. Талавір підійшов ближче й зрозумів, що

хлопчик-лисеня співає їй колискову.

Коли прозвучали останні слова, мертва дочка Гєри Сєрова тихо

прошелестіла: «Саме та пісня», а потім розчинилася, як ранковий туман, а старий

упав на землю. Талавір потягнувся, щоб перевірити пульс.

— Він заснув, — прошепотів Ніязі. — Я хотів допомогти, якось його

заспокоїти. Його відправив мій дід. Ще до того, як Ак-Шеїх накрила буря.

— Навіщо? — Талавір здивовано застиг над розпростертим тілом.

Ніязі опустив голову.

— Дід ніколи не відкривав своїх думок. Завжди ліз у чужі голови, змушував виконувати накази, але сам нічого не розказував.

— Ти думаєш, твій дід відправив Гєру Сєрова до Гавена Белокуна? —

Талавір легенько пнув Сєрова, той неспокійно застогнав, але не прокинувся.

Обоє розуміли, що насправді запитав Талавір: «Чи твій

дід служив Старшим Братам?»

— Кажу ж: не знаю. Бекир злиться на свого батька, бо той виявився не

таким, як він думав. Але ж Бекир його навіть ніколи не бачив! Я ж прожив із

дідом усе життя. І теж, як виявляється, його не знав, — у передсвітанковій тиші

шепіт Ніязі прозвучав занадто голосно. — Гєра — жертва. Ось, — хлопчик

відгорнув куртку.

Навіть у скупому світлі Талавір побачив лінії татуювання, що прикрашало

шкіру старого — схематичне зображення Бога Спалахів. Від кінцівок та голови

чоловічка відходили промені.

— Гєра — дар Богу Спалахів?

Ніязі ледь помітно кивнув.

Талавір подумав, що в діях Азіза-баби є своя логіка. Старий вирішив

віддати Мамаю того, хто колись убив його батька. Можливо, він сподівався

таким чином заспокоїти Дешт. Хоча як можна приборкати Бога?

— А що значить твоя пісня? — Мелодія здалася Талавіру трохи знайомою, наче він уже десь її чув.

— Мій прощальний дарунок, — в очах Ніязі з’явилися сльози. Він

обережно поправив куртку на старому. Бей мирно сопів. — Я подумав, що дочка

Гєри ніколи не чула цієї колискової. А всі діти заслуговують її почути.

— Ти все правильно зробив. — Талавір обійняв хлопчика-лисеня. Йому не

було чим його втішити. Азіз-баба