Читати книгу - "Драматичні твори"

Ваніна. Не можна очей одірвать. (Тихо.) Не видержала, прости! Ах, сад! (Одходить.) Ах, сад який! Рай, рай кругом! Я вам, Марія Даниловна, завидую... Нікому не завидую — це не в моїй натурі,— а вам завидую: дача — едем і муж — великий артист! Щаслива!

Маруся. Наполовину: я мужа не бачу півроку, а тут. прикована тільки обов’язком матері...

В а н і н а. О, обов'язок матері — приятний обов’язок: він над усім панує в жіночім серці, для нього все можна в жертву принести, все віддать!

Хвиля. І чоловіка?

Ваніна. І чоловіка.

Іван. Ну, це вже занадто!

Хвиля. Коли б материнство над усім так 'панувало в жіночім серці, то не робили б стільки абортів.

Ваніна. Причому тут борт? Моряк від борта ні на ступінь. (Сміється, і всі сміються.) А ви, Марія Даниловна, як дивитесь на материнство? Вам і книги в руки.

Маруся. І я, і муж, і діти, і материнство — одне ціле, а ціле повинно буть вкупі, з нього не можна виділить і малої частини, бо тоді, крім стражданій душі, пропада й святість, і краса, і гармонія сем’ї.

Іван. О моя люба Марусечко! Ще небагато терпіння, і у тебе буде рента, яка дозволить нам не розрізнятись ніколи.

Хвиля. На старість.

Іван. Що ж робить?

Ваніна. Ой, засиділась! Нерано. Прощайте, дорога Марія Даниловна, найщасливіша між жінками! Дуже рада, що з вами познайомилась!

Цілуються.

До побачення, Іван Макарович! Я не виносю качки і в Сімферополі одпочину.

Хвиля. І яз вами.

Ваніна. Будьте здорові, бажаю вам вилічитись від язичного бронхіта.

X в и л я. Я зараз же іду за лікарем. (Бере шапку.) Може, хоч він дасть мені певне лікарство.

Ваніна. Розумієте? Єй-богу, він хоче іти за мною. Я його боюсь! Придержте його, будь ласка!

Маруся (сміючись). Навіщо ж ви себе лікарем об’явили? Тепер лічіть! Пацієнт, знаєте, настирливий — не відчепитесь.

Ваніна (капризно). Іван Макарович!

І в а н. Та він жартує! Платон, ти ж зостанешся з нами обідать?

Хвиля. Я хворий, я не можу їсти, я іду за лікарем. Ваніна (заливається сміхом). До зобачення! Я тікаю. (Виходить і стоїть в сінях, сміючись.)

Хвиля. Я не одстану.

Іван (держить його). Залиши, що за охота... Оставайся... Ти мене ображаєш і... слухай, що ти, не бачив баб, чи що?

Хвиля (тихо). Не можу, брат: овощ хороша і жде, хіба не бачиш?

І в,а н. Що ж це ви, Людмила Павловна: тікаєте, стоячи на місці? Певно, самі ждете?

Ваніна (сміється). А куди ж я від нього втічу? Дожене.

Хвиля (в сінях). Я з вами до Сімферополя! А поки що, руль лєво на борт — в ресторан «Росія». Ручку! Повний ход!

Ваніна подає Гіому руку, і, заливаючись сміхом, виходять.

ЯВА ХІ Іван і Маруся.

Іван. Чорт батька зна що! (Іде до вікна.) Правда, що пара п’ятак! (дивиться у вікно. Про себе.) Твар! (Мовчить. Потім зітхає.)

Маруся спокійно складає речі в скриню. Іван барабанить нетерпляче

ио склу вікна.

Маруся!

Маруся. Що, Ваня?

І в а н. А скоро буде обід готовий?

Маруся. Не раньше як через годину.

Іван. Ху, як довго!.. Мені, знаєш, щось їсти хочеться... Я за сніданком нічого не їв...

Мовчать.

Марусечко!

Маруся. Що, голубчику?

Іван (підходе). Давай,,Марусечко, погуляємо сьогодні з тобою.

Маруся (обнімає його). Давай!

Іван. Ходім в ресторан. В «Росії», знаєш, хороший обід, і шампанського мені скортіло випить з тобою на дорогу, а дома нема.

Маруся. Бог зна що вигадав! Сьогодні й у нас обід гарний, по твоєму заказу. Я не люблю кабацьких обідів, і повітря кабацьке мене завжди нудить!.. Шампанського я не. п’ю, а дома єсть добре вино, яке ти любиш, і я вип’ю за кумпанію, потім одпочинеш. (Дивиться йому у вічі.) Ваня, ти нахмурився. Чого, серце?

Іван. Ні, ні, моя голубко, чого б же я хмурився?

М а р у с я. Я хочу зостатись ці кілька годин з тобою сам на сам, будь же ласкавий! (Обніма його.) Було б тобі зоставить Ваніну обідать у нас, і Хвиля б зостався.

Іван. Нехай їй чорт! Ти знаєш, я її ненавиджу! Фойда! Терпіть не можу таких! (Ходе по хаті.) Нахалка! Ху! Нав’язалась незнакомому мужчині...

Маруся (сміється). Хіба тебе це ображає? Нехай собі фліртує. Що вона, замужня?

Іван. Не знаю. Я тілько перед кінцем прошлого сезону познайомився... Вона зо мною раньше не служила...

Мовчать. Іван ходе по хаті, про себе.

Падлюка!

Маруся. Ваня!

Іван (сполоханий). Я? Ніколи в світі!

Маруся. Що з тобою?

Іван. Нічого, серце, а що?

Маруся. Ти сказав: «Ніколи в світі!»

Іван. А-а, ха! Думки, знаєш, бродять в голові: не розрізнятися на той сезон з тобою,— і вслух зірвалося ріше-ніє: «Ніколи в світі».

Маруся. Хороше рішеніє! Може б, його зараз і виповнить, Ванюша?

Іван. Зараз?! Ні, це дуже раптово: все треба ламать. Цей сезон три переїзди з двома дітьми, в отелі,— і дорого, і тісно... Ні! А на той сезон я устроюсь на однім місці, зарані найду хороше мешкання, і будем вкупі жить.

Мовчать.

Маруся. Ваня! По якій причині ви з Ваніною на ти?

Іван. Я? Хіба я їй говорив ти?

Маруся. Навіть вона сказала тобі ти і поправилась потім на ви.

Іван. Може, може! Звичайні театральні відносини — ніби по-товариськи... Це погано й справді. Я часто даю собі слово держать себе інакше, а проклята привичка звертає на старий шлях! Тобі це неприятно, Марусечко?

Маруся. Ні, не то... А так... Хто його знає, як і сказать! Одиосини на «ти» з молодою красивою женщиною ніби свідчать про якусь близькість, і потім прізвище таке у неї — «Ваніна».

І в а н. О, ха-ха-ха! Це річ звичайна: один сезон — Ваніна, другий — Платонина!.. А ти трошки ревнива...

Маруся. Ні, мій любий! Ні! Поки я вірю, ніщо мене не тривожить, а потеряю віру — ніщо мені віри не верне! Я не здатна ні на ревність, ні на компроміси! Зрада і смерть — для мене одно! Хто мені зрадить, той умирає для мене назавжди, без повороту.

Іван. Чесно... Чесно... Але жорстоко! Пуританізм вийшов в тираж. Без компромісів жити не можна.

Маруся. Ніяких компромісів не розумію; прямота, чесність, чистота — мій девіз.

Мовчать.

Іван (підходе до вікна). Сьогодні буде качать. Глянь, Марусечко, яка краса: море бішено б’є своїми могутніми хвилями об скелі,