Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

― Не рада мене бачити? А я-то думав, обіймеш по старій дружбі, ― глузливо розкинув руки вбік він, а потім за звичкою провів по білявому волоссі. Продовжив, ліниво розтягуючи слова: ―  Приїхав на навчання до Любомира. Зайшов до бібліотеки взяти книгу, й ось я тут. Як бачиш, вчасно. Влад ― ще та небезпечна тварюка, яка вміло ховається за маскою невинності.

― Як і ти.

Очі Дениса скривджено зблиснули, відбивши сяйво від настінних світильників.

― Усе не так, як видається на перший погляд, крихітко, ― нарешті видушив він, мимовіль ступивши крок до Діани. Й раптом зупинився, мов укопаний, винувато прикусивши губу. ― Усі роблять помилки…

Діана застигла, неприродно випроставшись. Майже фізично відчувала, як від неї починають вискакувати роздрібнені, ядушні іскри злості ― немовби від феєрверка, що незабаром вибухне купою полум’яних жаринок.

― Твоя помилка ледве не обірвала життя, ― загрозливо процідила вона.  

Денис умить перемінився в лиці, перетворившись на непробивну маску. Лише очі скажено миготіли, розсипаючи іскри.

― Давай не будемо зараз копирсатися в минулому, крихітко, ― доволі різко відказав він. ― Бачу, твій охоронець тебе не ображає, ну й прекрасно. А мені час на заняття. Любомир не жде.

Взявши першу-ліпшу книгу з полиці, Денис нахилив голову, допитливо вивчаючи Мей, що старалася злитися з пітьмою весь цей час.

― Чудово виглядаєш як на ту, хто без роду та племені. ― Після дивного компліменту він прожогом вилетів з бібліотеки, залишивши після себе шлейф сплутаних відчуттів.

― Без роду та племені? ― вражено перепитала Діана про себе. Вона була впевнена, що в Мей тремтіли сльози на очах, які та намагалася щосили здавити.

― Не зважай, ― відмахнулася Мей, а наступної миті накинула на себе найсліпучішу зі своїх посмішок. ― Пішли краще їсти щось солоденьке. У Кригожарі готують найсмачнішу випічку.

***

Макс воістину вправлявся з мечем, мов той зашмарканий першокласник, якому дали зброю в руки й наказали битися до першого серйозного поранення, ― абсолютно не відчував вагу руків’я, мляво відбивався, боячись йти в наступ.

― Слухай, так не піде, ― пригнічено хитнув головою Майк, вибивши зброю з Максових рук менше ніж за хвилину. Навіть Дафні справляється з мечем набагато краще, перетворюючись на скажену фурію. Згадавши подругу, Майкові неприємно шкрябнуло на серці, але що зроблено, те зроблено. Не на часі піддаватися самокатуванню.

― Я тобі говорив, зброя ― це не моє, ― промимрив Макс.

― Ти боїшся зробити боляче. Нашкодити супротивникові. У цьому твій огріх, ― карбував кожне слово Майк, ловлячи зором очі друга, що невпевнено блукали тренувальною залою. ― Це поєдинок, Максе. Тут немає місця жалощам. Або ти, або тебе. Іншого не дано.

Дрібку поміркувавши, Майк добув зі сховку два мечі з небесної сталі. Волею випадку він якось бачив, як тренер діставав зброю зі скрині, що в комірчині, й дбайливо вичищав її від пилу до блиску ― пф, знайшов, де ховати, чесне слово… Таким маніром міг би й на стінах залишити.

Майк із повагом вручив Максові меч, на що той запротестував, відступаючи:

― На небесній сталі битися не буду.

Подумки Майкові закортіло з усієї сили торохнути Макса кулаком поміж ребра, аби той припинив нарешті нюні пускати. Замість цього резонно мовив:

― Якщо будеш боятися небесної сталі, як вогню, вважай, перемога за супротивником. Не небесна сталь жахлива, а в чиїх руках небесна сталь.

Дещицю повагавшись, Макс таки прийняв меч, всім своїм видом демонструючи невпевненість та страх. Тимчасом Майк обхватив міцніше руків’я.

― Правило перше: ніколи не виказуй свого страху. В душі ти можеш хоч скільки завгодно тремтіти, але супротивник про це знати не повинен. Інакше тобі кінець.

― Тобі легко говорити. Ти…

― Природжений боєць? Можливо, ― куточки Майкових вуст зловісно сіпнулися вгору. ― Однак Літні, з якими ти будеш на двобої, достоту не вроджені машини для вбивств. Саме тому навіть не вздумай надавати їм психологічну перевагу.

Після формального рукопотискання Майк вичекав секунд п’ять і першим напав, скеровуючи меч обома руками по Максовому лезу. Той хоч із запізненням, але таки парирував удар. Трясця йому в печінку, якби це був справжній двобій, він виявився б найкоротшим у Майковому житті!

Макс продовжував несміливо парирувати удари, а коли небесна сталь проносилася в міліметрі від його обличчя, з характерним шумом розсікаючи повітря, настрашено заплющувався.

― Вивчай свого супротивника, ― продовжував наставляти Майк, несамовито наступаючи. ― У бою ніхто неідеальний. Так, у тебе заслабка підготовка. Але ти можеш використати перевагу несподіваної атаки.

Меч Майка на мить завис перед ним, щоб Макс скористався шансом і перейняв ініціативу. Але цього не трапилося. Саме тому Майк перехопив меча зручніше й став рубати з новими силами у будь-який спосіб: як згори, так і збоку.

Леза брязкаючись схрещувалися, розсіюючи навсібіч гарячі іскри. Майк ввійшов у знайому стихію танцю. Вряди-годи ловив очі Макса, які з кожним відбиванням набували все збудженішого відлиску.