Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

Макс не йшов в атаку, але й не здавався, проявляючи властиву йому настирливість. Зрештою, йому потрібно протриматися в бою всього-на-всього п’ять хвилин, а не бути вмістилищем гніву. Парируванням цього досягти цілком можливо.

― Ще одне правило, ― мовив Майк через п’ятнадцять хвилин виснажливого для друга двобою. Як він і очікував, Макс сіпнувся, втрачаючи пильність, тим самим стаючи вразливим для вирішальної атаки. ― Ніколи не реагуй на слова супротивника.

І Майк різко опустив меч, вдаривши краєм небесної сталі по Максовому, і штовхнув донизу так, що меч випав з його рук, описавши коло. А потім штурхонув шокованого та беззахисного Макса ногою в живіт, відкидаючи того на підлогу. Відтак приставив лезо до його серця, спостерігаючи, як зіниці друга розширюються від жаху. Час від часу Майк помічав в нього подібну реакцію. І в такі миті почував себе по-справжньому паршивим виродком.

Жбурнувши меч вбік, Майк простягнув руку Максові, дозволяючи підвестися.

― Молодець, добре тримався, ― щиро похвалив він, а втім, погляд все-таки вбік відвів.

Хекаючи, Макс став струшувати невидимі пилинки зі штанів. Цей несвідомий жест нагадав Майкові Дениса. Той теж обожнював надмірно дбати про свій зовнішній вигляд.

― Подивімося правді у вічі: цей екзамен я провалю, ― підсумував Макс, закінчивши з причепурюванням. ― Добре, що загальна оцінка залежатиме від всіх предметів.

― От тільки без самобичування, лади? Ти впораєшся, ― злегка поплескав по плечу друга Майк.

― Куди я дінусь? ― всміхнувся Макс. І раптом спохмурнів, спрямувавши вивчальний погляд на Майка. ― Ти сам як, а? Зі вчорашнього дня на тобі лиця нема.

Погляд Майка потупився: це питання для нього ненависне ще зі шести років. Описати всю чорноту його почуттів жодні слова світу не зможуть.

― Я повідомив Діані, що ненавиджу її, ― почав він з того, що взагалі не планував повідомляти. І тільки висловившись вголос, Майк збагнув величину безглуздості цих слів.

Реакція Макса була передбачуваною: щелепа валялася побіч небесної сталі, а брови полізли від очманіння на лоба. Авжеж, він не очікував такої заяви.

― І як ти все ще живий ходиш, чувак? ― не посоромився висловити своє обурення Макс. ― Якого біса ти взагалі таке ляпнув?!

От і Майк задається цим питанням. Спершу все здавалося логічним: Діана, яка колись душі в ньому не чула, повинна була позбутися полуди з очей. Біль та образа мусили б затьмарити ті крихти симпатії до нього, що не вирвав з корінням час. Безумовно, це мало б крихкий, але сенс, якби не одна змінна, яка вилізла нізвідкіль та здорово сплутала всі карти, залишивши після себе лише пусті звуки. Хто б міг подумати, що Діані ― його маленькому сонечку ― зітруть спогади, та ще й таким безчесним способом як Антиспогад! Якби Майк знав це раніше, нізащо б не додумався до безжального різання словами.

Якщо Діанині очі, по-дитячому великі й досі, ще хоча б раз сповняться нестямним острахом, Майк помре на місці й відправиться навпрошки до пекла.

― Не тут, ― на силу обронив він. Його горло зсудомило від смертельного холоду, що аж мусив зробити ковтальний рух, аби повернутися до тями. А тоді повів ошелешеного Макса до своєї кімнати.

Майк ще нікому не показував Щоденники Зимніх-охоронців. Скоріш за все, за розголошення секретної та ретельно прихованої інформації чекає сувора кара. Однак Майк відчував: якщо ні з ким не поділиться важким тягарем, що носить останнє десятиліття, просто-таки вибухне зсередини неконтрольованим розпачем та передсердям!

Поки Майк, сидячи на ліжку, несвідомо перебирав акорди на своїй улюбленій гітарі, залишеній від батька, Макс збуджено намотував круги кімнатою, уважно вивчаючи кожен підкреслений Майком рядок у клятому Щоденникові. Від усвідомлення написаного від руки тексту його обличчя мало-помалу темнішало, втрачаючи всі фарби.

― Закувати сонце у кригу… ― кінець-кінцем приголомшено шелеснув у порожнечу він. ― Ти впевнений, що це не просто фігура мови?

Струна на гітарі видала противний та скривджений писк. Майк блимнув чортом на друга й доволі грубо відрік:

― Ні, це не звичайна метафора. ― І він переказав вчорашню розмову з Суддями слово в слово.

Коли Майк поставив фінальну крапку в розповіді, Макс ще дуже довго мовчав, втупившись зором у мляві язики камінного полум’я. Повітря ущільнилося від задухи, що витала кімнатою. Водномить гітара в Майкових руках поважчала сторицею, а струни боляче врізалися в пальці. Він і не помітив, як акорди перетворилася на давно забуту неквапливу мелодію, кожен звук якої пронизаний скаженою, аж до болю в кістках, тугою за Діаною та диким бажанням ізнов її обійняти й ніколи більше не відпускати. На жаль, простодушним дитячим мріям суджено розбитись об жорстоку невблаганну реальність.  

― Чорт, нічого не розумію… ― Усім своїм виглядом Макс проявляв розгубленість, немовби світ, що донедавна видавався йому міцною фортецею, в один мах обернувся на пил. ― Закувати сонце у кригу… Троянда закута вістрям меча… ― без упину повторював він. І раптом його прорвало на шалений крик: ― Дідько б його, що за маячня? Тотальний контроль над Єдиною буцімто як кара за прогріх давньої давнини? Серйозно?! Якому пришелепуватому придуркові це взагалі в голову прийшло? І чому це божевілля триває й понині?! Діана знає?