Читати книгу - "Максим Темний. Володар Заборонених Земель., Костянтин Шелест"

– Ти впевнений, що він тебе не обманює? – розчув жіночий голос. "Йой… Пані Леата… як цікаво…"

– Не впевнений, пані, хоч і кілька разів із ним спілкувався. Але, начебто брехати йому сенсу немає, якщо тільки вся його історія не вигадана від початку до кінця. – "А ось це якийсь невідомий… не той, не Сірл."– розмірковував Макс у своєму "гнізді".

– Коли ти викличеш його?

– Гадаю – завтра вдень.

Тут втрутився ще хтось, із доволі неприємним і верескливим голосом, який звик командувати.

– До завтра ще довго їхати, треба встати на нічліг, тоді доберемося туди якраз до ночі. Нехай виходить до нас, ніхто його не помітить.

Пара рахунків – мовчання. Шестеро вершників якраз в'їхали на ділянку дороги, яку Макс уже бачив і так. Усе приблизно стандартно – темний одяг, дівчина вирізняється тільки більш витонченою фігурою і довгим волоссям. Не таким довгим, як раніше, але до лопаток, навіть зібране у хвіст, діставало.

– Ні, – нарешті жорстко сказала Леата, – це перевертні, у них чуття і нюх як у звірів, тому робимо навпаки – усю ніч їдемо, а вдень він вийде, саме вдень, коли всі ходять у різних справах, ніхто не подумає його шукати. Кірате, давай-но, розкажи ще раз – що він тобі там передав? Тільки з найменшими подробицями.

– Передав не він сам. Через зв'язкового. Зв'язок простий – він послав сигнал, зв'язковий під'їхав ближче, щоб артефакт спрацював, отримав повідомлення і швидко поїхав. Довше там залишатися небезпечно – у перевертнів справді нюх дуже сильний, відчують нас навіть за кілометр. Ще й коні... Та й нишпорять вони скрізь постійно. Зв'язковий сказав, що є якісь новини про дорогу. Схоже те, що там сталося, цікавить усіх.

– Про дорогу, кажеш... – Леата задумалася, – ну дивись, якщо це не те, що я думаю...

– Пані, я не знаю... я мав повідомити, а хто вирішив, що вам потрібно це знати – я не знаю.

– Що значить – не знаю? – знову вліз той самий неприємний голос. – Ти начальник охорони чи хто? Пані, я вважаю, цей ваш охоронець не на своєму місці. Толком нічого не знає, нерішучий він якийсь. Давайте я підберу вам гідних людей?

– Ні, шановний Могор, поки що ми нічого змінювати не будемо. До того ж – у нас є те чудове заклинання, що ви рекомендували. Які в нас можуть бути проблеми?

– Звісно, звісно, пані... Жодних проблем... Але все ж таки...

– Якщо жодних проблем, то досить про це...

Дочекавшись, коли шестеро кінних проїдуть, Макс вивів свій транспортний засіб із гілок і так само під скритом пустив його за від'їжджаючими з таким розрахунком, щоб слідувати за ними на відстані, достатній, щоб чути розмови, але не бути поміченим самому. Трохи докучала думка, що треба якось попередити Нікая і водночас – треба слухати, раптом щось цікаве скажуть. Помучившись, усе ж таки вирішив, що нехай усе йде, як іде. Адже все одно, колись селищу доведеться зіткнутися з вампірами або кимось іще всерйоз. А можливо вже таке й було… не схожі вони на безпорадних… Буде погано – тоді допоможе. Виявляється Гірат саме у цих на зв'язку був... передавач, місце для зв'язку... прямо розвідники в тилу, та й годі. Схоже, що він їм повідомлення кинув, коли із завдання повернувся. Не одна група дізнаватися, що там сталося ходила. Не тільки Мірг. Це нам пощастило що ми пізніше прийшли – про дітей вампіри не дізналися. Але проконтролювати, що в них тут вийде все ж треба.

10-те червня день 1023-й.

Їхали вампіри доволі швидко – за ніч і ще дві години зранку подолали всі вигини і повороти, не зважаючи на темряву. Ну – вампіри все-таки, чому тут дивуватися. Але ось цікавого більше нічого не сказали. Мабуть, Могор цей у них "засланий козачок" і розмовляти при ньому про серйозне не хочуть. Леата взагалі, здебільшого, мовчала, думаючи щось своє. Залізна дівчина – скільки там вони їхали до зустрічі з ним Макс не знав, але те, що вона вже мінімум дванадцять годин у сідлі – це точно.

У селище вампіри в'їхали в тиші. Дивно, за своїм засланцем начебто ж збиралися зустрітися по-тихому? Десь подалі, щоб ніхто не знав. Якого ж поперлися просто в селище?

Нікай стояв один на центральній площі.

– Що вгодно леді та панам? – без еківоків запитав він. Дивився він кудись повз, ніби й на вампірів, але повз їхні погляди. Макс же одразу відчув тиск, такий самий, як і тоді, на торгу в Дірхані. На лобі перевертня з'явилися краплі поту.

– Чому ти не кланяєшся повелительці? – наїхав на нього вамп, що супроводжував Леату, отой з противним голосом.

– А хіба повинен? Це твоя повелителька, вампір, не моя. Мій повелитель не вимагає йому кланятися.

– Ось як? У тебе з'явився повелитель? – вампір продовжував тиснути, – і хто ж це? Вклонися Леді Леаті, безрідний...

– Їдь звідси, кровосос, поки ще можеш смоктати, – тут же звідкись із листя прилетів камінь і дзвінко клацнув вампіра в лоб. Охорона миттєво наїжачилася клинками, Макс же здивувався до неможливості – то вони, ці вампіри, стріли на льоту ловлять, то простий камінчик не бачать. Це ж навіть не заклинання, це Міх рукою кинув. Макс навіть загордився – не дарма вони тренувалися всю дорогу – він увесь вільний час змушував малого тренувати влучність і координацію рухів. Хм... А якби він у Леату мітив? Порося. Це ж усе одно, що кидати камінчики в ніс леву, якому в пащу якраз поклав голову дресирувальник.