Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— Знаю, — відказав я. — Багато про це читав.

Зітхнувши, лікар підвівся.

— Слухайте, — мовив він. — Я зателефоную містерові Роту і скажу, що ви отямилися. Певно, так буде найкраще.

— Що маєте на увазі?

— Ваш друг — адвокат, тому, можливо, вам варто дещо обговорити з ним, перш ніж ви спілкуватиметеся з поліцією.

Він відкрив папку, де занотував мій вік, підняв ручку, насупив брови, а тоді запитав:

— До речі, яке сьогодні число?

* * *

Я хотів отримати Козирі. Подумав, що мої речі, певно, мають бути в шухлядці нічного столика. Однак, аби дістати їх, доведеться дуже згинатись, а мені не хотілося перевіряти міцність накладених швів. До того ж, це зовсім не терміново. Восьмигодинний сон в Амбері триватиме тут двадцять годин, тому всі ще спокійнісінько сплять у палацових покоях. Я хотів би зв'язатися з Рендомом, щоби придумати якусь історію, чому мене нема зранку. Але це пізніше.

Я не бажав видаватися підозрілим, особливо тепер. Ще мені негайно хотілося дізнатися, що ж скаже Бранд. А також мати змогу відразу зреагувати на це. Подумки прорахував варіанти. Якщо найскладнішу частину свого одужання я перебуду в Тіні, то менше часу втрачу в Амбері. Потрібно грамотно економити час, щоб уникнути ускладнень наприкінці. Я сподівався, що Білл скоро приїде. Дуже хотілося дізнатися, що ж відбувається тут.

Білл народився тут, ходив до школи в Баффало, повернувся, одружився, долучився до родинної фірми — ось і все. Він знав мене як колишнього військового офіцера, який часом подорожував, вирішуючи якісь незрозумілі справи. Ми обидва відвідували заміський клуб, де, власне, і зустрілися. Були знайомі більше року, але за весь час перекинулися один з одним не більше ніж кількома словами. А потім, одного вечора, я сидів біля нього в барі, й випадково з'ясувалося, що він страшенно цікавиться військовою історією, зокрема наполеонівськими війнами. Ми проговорили аж до закриття бару і відтоді стали близькими друзями — підтримували зв'язок, доки не почалися мої пригоди. Відтоді я час від часу цікавився його життям. Насправді, єдина причина, чому я не заскочив до нього останнього разу, коли тут пробігав, — це шквал запитань стосовно того, що ж зі мною трапилось, а вони обов'язково посиплються на мене. А я тоді мав безліч справ, яким потрібно було дати раду. Тож мені не вдалося б і відбріхуватись, і отримувати задоволення від зустрічі з другом водночас. Я навіть раз чи два думав, що потрібно буде якось заскочити до нього на гостину, коли в Амбері все владнається. На жаль, до спокою там ще далеко, і я дуже шкодував, що не можу зустрітися з ним у клубній кімнаті відпочинку.

Він прибув менше ніж за годину — невисокий, кремезний, червонощокий. Його скроні трішки посріблила сивина. Білл усміхнувся і кивнув. До того часу я вже трішки припіднявся і спробував глибоко вдихнути — але зрозумів, що ще зарано. Він потиснув мені руку й сів на стілець біля ліжка. У руках він тримав портфель.

— Карле, ти до смерті налякав мене минулої ночі. Я подумав, що побачив привида, — сказав він.

Я кивнув.

— Можливо, трішки пізніше я і став би ним, — відповів йому. — Дякую. Як у тебе життя?

Білл зітхнув.

— Багато справ. Сам знаєш. Усе те саме, тільки ще більше.

— А як Еліс?

— Із нею все гаразд. А ще ми маємо тепер двох внуків — це двійнята Білла-молодшого. Зачекай хвилинку, — він витягнув гаманець і показав фото. — Ось.

Я розглядав світлину, підмічаючи родинну схожість.

— Неймовірно, — сказав Біллу.

— А ти не дуже змінився за останні роки.

Гигикнувши, я поплескав себе по животу.

— Якщо не зважати на це, звісно, — відказав він. — Де ти був?

— Господи! Де я тільки не був! — зітхнув я. — Цих місць так багато, що вже збився з ліку.

Вираз його обличчя не змінився, але він перехопив мій погляд.

— Карле, в яку халепу ти вліз? — запитав Білл.

Я всміхнувся.

— Якщо маєш на увазі, чи нема в мене проблем із законом, то я чесно відповім: ні. Мої проблеми пов'язані з іншою країною, куди я скоро маю повернутися.

Його обличчя розслабилось, але я помітив спалах за його біфокальними лінзами.

— Ти там хтось на кшталт військового радника?

Я знову кивнув.

— А не скажеш, де це?

У відповідь я заперечно похитав головою.

— Вибач.

— Розумію, — відказав Білл. — Лікар Бейлі сказав мені, що саме трапилося минулої ночі. А тепер не для протоколу: чи пов'язано це з твоєю роботою?

І знову я кивнув.

— Це трішки прояснює справу, — відповів він. — Не дуже, але достатньо. Не запитуватиму в тебе про те, яка організація причетна до цього і чи існує вона взагалі. Я завжди знав тебе як розсудливого джентльмена. Тому, коли ти зник, мені стало цікаво, і я дозволив собі невелике розслідування. Чудово розумів, що лізу трохи не в свою справу. От тільки твій правовий статус викликав великі сумніви, тож я вирішив з'ясувати, що сталось. Якщо чесно, робив це, бо хвилювався за тебе. Сподіваюся, ти не образишся.

— Ображуся? — всміхнувсь я. — Є не так багато людей, які переймаються тим, що зі мною відбувається. Тому я вдячний. А ще дуже цікаво, що ж ти з'ясував. Мені завжди бракувало часу ретельніше осмислити ті події і розставити все на свої місця. Ти не розкажеш, що дізнався?

Він розстебнув портфель і витягнув звідти папку з манільського паперу. Поклавши її на коліна, дістав кілька жовтих аркушів, списаних охайним почерком. Узявши перший з них, Білл на мить поглянув на нього, а тоді мовив:

— Після того, як ти втік із лікарні в Олбані та потрапив в аварію, Брандон Корі зник зі сцени і...

— Стоп! — мовив я і підняв руку, намагаючись підвестися.

— Що? — запитав він.

— Ти переплутав порядок та місце, — сказав я. — Спершу трапилась аварія, а потім — Ґрінвуд, але не Олбані[71].

— Я знаю, — сказав він. — Зараз розповідаю про Портерівську психлікарню, де ти провів два дні, а потім утік звідти. Того ж дня трапилася аварія, і тебе привезли сюди. Потім звідкілясь з'явилася твоя сестра Евеліна. Вона