Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

— Ну, нехай, — додав Біл, коли ми обмінялись спогадами, — тепер я хочу їсти. Чи не збереглось у вас яких ліків проти випадіння волосся, або позолочених ланцюжків або чогось іншого, що можна було б продати отут на майдані цьому гидкому натовпові — га?

— Ні, в моїй валізці в Горохвяній Лозі залишився гурт сережок з патагонськими діамантами... Але судилось цьому всьому загинути, поки ті прокляті дерева не наплодять їм бросквинь та японських слив. Мабуть, нам не слід на це сподіватись.

— Дарма, — промовив Бесет. — Може смерком мені пощастить добути в якоїсь леді шпильку з капелюшика й нею відчинити Фермерський та Промисловий банк.

Поки ми балакали, присунув пасажирський потяг до станції, близько нас. З вагону виліз джентльмен у циліндрі, але виліз не з того боку, де був перон, і пошкутильгав рейками просто до нас. Це був маленький, огрядненьний чоловік з великим носом і пацючими очима, а вбраний був лепсько і в руках валізку ніс так обережно, наче там лежали яйця або залізничні акції. Він нас поминув і шкутильгав собі далі так, наче міста й не помітив.

— Ходім, — мовив мені Білл Бесет і рушив за ним.

— Куди? — спитав я.

— Ото! — відказав Білл, — чи ви забули, що ви серед пустині? Не бачите, що просто перед ваші очі падав полковник Манна? Не чуєте, як шелестить крильми генерал Роззява?

Ми нагнали чужинця край лісу, і тому, що сонце вже зайшло, ще й місце було безлюдне — ніхто не бачив, як ми його спинили.

— Не знаю, сер, — сказав Білл, — з чого почати пояснення про ту справу, що ми до вас маємо, але гадаю, що ради початку ми помацаємо ваші кишені.

Біл Бесет потрусив усі його кишені, і в нього на обличчі позначилась огида.

— Навіть годинника нема, — промовив він. — Чи не сором вам самому, мальована цяцько! Ходите такий убраний, наче найстарший лакей у готелі, а в кишені, наче в якого графа. У вас там немає навіть на візника!

Джентльмен розтулив рота й каже, що в нього немає ніяких цінних речей, ні забезпечень. Бесет бере й розкриває його валізку. Там виявилися комірники, шкарпетки й вирізка з газети на півсторінки. Біл, уважно перечитавши вирізку, простягнув бранцеві руку.

— Брате, — мовив він, — вітаю! Не відкиньте моє приятельське прохання й вибачте мені. Я — Білл Бесет, розломник. Містер Пітере, познайомтесь з містером Альфредом Е. Ріксом. Стисніть одне одному руки. Містер Пітере, — промовив Білл, — стоїть на півдорозі між вами, містер Рікс, та мною в справі злочину. Раз у раз він дає щось за ті гроші, що бере. Дуже приємно познайомитись з вами, містер Рікс — з вами та й з містером Пітерсом. Будь ласка, містер Пітере, познайомтесь з документами містера Рікса.

На клапті газети, що мені подав Білл Бесет, було дано найповніший портрет цього Рікса. Це була чиказька газета, і в кожному абзаці на Рікса сипались громи й блискавки. Перечитавши газету, я зміркував, скільки розуму та винахідливості вклав зазначений Рікс у своє підприємство: він поділив на міські дільниці частину штата Флорида, заховану під водою, і продав ці дільниці в своїй пишній чиказькій конторі безневинним підприємцям. Коли, нарешті, він заробив із сотню тисяч доларів, чи там біля цього, один із тих непосидячих покупців, що раз у раз неприємності роблять (в мене такі бували: це ті, що випробували якоюсь кислотою золоті годинники, що я продавав), ударився в мандри за дешеву ціну до своєї землі. Він був найняв ще й землеміра, щоб знайти свою дільницю. Вивіривши межі, вони впевнились, що зазначене в оповістках квітуче місто Райська Долина, що лежить нібито під двадцять сьомим градусом широти та відповідної довжини, насправді лежить посеред озера Окічобі. Дільниця цієї людини була на тридцять шість футів під водою. З другого боку, нею так довго володіли алігатори та морські щупаки, що його документи були певніше риб’ячі.

Розуміється, людина та повернулась до Чикаго й так взялася до Альфреда Е. Рікса, що його в циганський піт ударило. Рікс не визнавав жодних доказів, але не міг не визнати алігаторів. Одного ранку газети вийшли з цілою сторінкою, присвяченою цій справі, і Рікс викрутився тільки за допомогою пожежної драбини. Мабуть, влада захопила його сейф, де він ховав свої заробітки, і Рікс мусив попростувати на Захід тільки з одною парою черевиків та десятком п’ятнадцятицалевих комірчиків у валізі. На щастя, він знайшов кілька талонів у своїй залізничній книжечці, та й заїхав аж до цього міста серед пустині.

Цей Альфред Е. Рікс і собі залементував, що він теж голодний. Отак сиділи ми, тройко, являючи собою працю, торгівлю й капітал, хоч тоді ніякі силогізми ані параболи нам і на думку не спадали. Проте, коли торгівля не має капіталу — ніякої міни не зробити. А коли капітал не має грошей, тоді гостро відчувається брак біфштексів.

— Браття-волоцюги, — звернувся до нас Біл Бесет, — ніколи я ще не кидав товариша в пригоді. Бадьоріться! В тому лісі, мені здається, знайдеться помешкання без меблів. Ходімо туди й почекаймо, поки смеркне.

У лісі справді була стара порожня халупа, і ми втрьох привласнили її собі. Коли смеркло, Білл Бесет звелів нам почекати, а сам кудись подався на півгодини. Повернувся він з повними руками хліба, свинячих котлет та пиріжків.

— Оце я підцупив на фермі Уошіта Авеню,— сказав він. — Їжте, пийте й не журіться.

Повний місяць зійшов і засяяв та присвічував нам, коли ми сиділи долі в халупі, вечерявши. А Біл Бесет заходився хвалитися. Набивши рота сільськими ласощами, він казав:

— Часом я втрачаю всяку рівновагу з такими людьми, як ви, наприклад, що уявляють собі, ніби вони вищі за мене в професійному реєстрі. А ну, що міг би зробити хтось із вас у теперішній скруті, щоб знов вивести нас у люди? Могли б ви щось зарадити, Ріксе?

— Я повинен визнати, містер Бесет,— промовив Рікс, ледве чутно озиваючись крізь шари пиріжків у роті, — що за даної кон’юнктури я, либонь, не міг би створити підприємства, гідного поліпшити становище. Широкі операції, якими я звик керувати, потребують, звичайно, старанного попереднього підготування. Я...

— Я знаю, Рікс, — перебив його Білл Бесет. —