Читати книгу - "Вічне життя Смерті, Лю Цисінь"

— Ідіть цього разу самі й прихопіть іще трохи артефактів. Я зостануся тут, бо не хочу пропустити таке видовище, — сказав Ло Цзі. Чен Сінь і АА розуміли, про яке «видовище» йдеться, але не бажали бути свідками цієї сцени.

Повернувшись до підземної зали, вони поспіхом похапали деякі експонати, не переймаючись їх відбором і сортуванням. Чен Сінь хотіла взяти череп неандертальця, але АА пожбурила його вбік.

— У майбутньому на цій величній картині черепів не бракуватиме.

Чен Сінь зважила почуте й визнала, що АА має рацію: найстаршим представникам цього виду лише кілька сотень тисяч років, а за найоптимістичнішими прогнозами перші спостерігачі зможуть побачити картину двовимірної Сонячної системи лише за кілька мільйонів років. І для них неандертальці та homo sapiens не матимуть майже ніяких відмінностей. Чен Сінь роззирнулася навколо, роздивляючись реліквії, що залишилися, — жодна не викликала бажання забрати її з собою. І для них, теперішніх, і для непізнаних гостей із майбутнього ці речі не мали жодного значення порівняно з цілим світом, який доживав останні миті.

Вони кинули прощальні погляди на тьмяну залу й рушили до виходу. Мона Ліза спостерігала за ними, посміхаючись цього разу зловісно й моторошно.

Опинившись на поверхні, вони побачили ще одну двовимірну планету — Меркурій (Венера перебувала по той бік від Сонця). Найближча до Сонця планета займала меншу ділянку двовимірного простору, ніж Земля, але виділялася на небі завдяки яскравому світлу після нещодавнього завершення процесу трансформації.

Розмістивши наступну партію культурних реліквій у трюмі корабля, Чен Сінь і АА вийшли на поверхню планети, де на них, спираючись на костур, чекав Ло Цзі.

— Добре, гадаю, цього досить, — сказав старий. — Далі виносити щось уже безглуздо.

Жінки цілком поділяли цю думку, тож зупинилися біля Ло Цзі, очікуючи найпишнішої частини вистави — потрапляння у двовимірний простір Сонця.

На цей момент Плутон знаходився на відстані 45 астрономічних одиниць від Сонця. Оскільки ці два об’єкти перебували в одній частині тривимірного простору, досі відстань між ними залишалася незмінною. Але коли Сонце опинилося поруч із двовимірною ділянкою, воно перестало рухатися, а Плутон разом із довколишнім тривимірним світом продовжував невмолимо прямувати до невидимої площини, різко скорочуючи таким чином відстань до Сонця.

На початку процесу перетворення Сонця у двовимірний об’єкт неозброєним оком було помітно лише раптовий приріст яскравості й розмірів світила. Останнє пояснювалося розпливанням зірки двовимірною площиною, що здалеку було схоже на збільшення її розмірів у трьох вимірах. Штучний інтелект корабля спроєктував назовні велике інформаційне вікно з чітким голографічним зображенням Сонця, отриманим із телескопа. Але оскільки відстань між Плутоном та Сонцем зменшувалася дуже швидко, грандіозне видовище переходу зірки у двовимірність було вже добре видно неозброєним оком.

Щойно край Сонця торкнувся двовимірної площини, на ній почав розпливатися круг, діаметр якого незабаром перевищив розміри світила в трьох вимірах. Цей процес тривав лише тридцять секунд. Враховуючи те, що діаметр Сонця становить 700 тисяч кілометрів, швидкість розширення двовимірного краю світила перевищувала 20 тисяч кілометрів на секунду. Двовимірне Сонце продовжувало збільшуватися і незабаром утворило на площині величезне море криваво-червоного вогню, в якому повільно тонуло тривимірне світило.

Чотири століття тому з вершини, де була розташована база «Червоний берег», Є Веньцзє бачила такий самий захід сонця останньої миті свого життя. Її серце билося з великим зусиллям, немов струна, яка може ось-ось порватися. Очі застеляла чорна пелена. На заході сонце повільно опускалося в море хмар, немов плавлячи їх. Криваве світило розчинялося в цьому морі й розливалося небосхилом, забарвлюючи величезну його частину багряно-червоною величчю. Тоді Є Веньцзє назвала цей момент заходом усього людства.

Тепер Сонце тануло насправді, забарвлюючи своєю кров’ю двовимірну площину. Це був останній захід світила.

Удалині на поверхні планети, поза посадковим майданчиком з’явилися широкі смуги білої пари: нітроген та аміак у твердому агрегатному стані почали випаровуватися, утворюючи тонкий шар атмосфери, який розсіював світло. Небо вже не здавалося чисто чорним, а набуло ледь помітного фіолетового відтінку.

Поки тривимірне Сонце заходило, у двовимірному світі народжувалася власна зірка, яка почала випромінювати світло. Пласка Сонячна система отримала перші промені світла. Ближчі до Сонця дуги чотирьох двовимірних планет — Нептуна, Сатурна, Землі та Меркурія — заіскрилися золотом. Гігантські сніжинки, що обсіли Землю, під дією сонячного випромінювання танули й перетворювалися на білу водяну пару, яку двовимірний сонячний вітер відносив у плаский космічний простір. Деякі ділянки цієї пари осявалися золотавим світлом, нагадуючи довге розпатлане волосся нашої планети.

За годину Сонце повністю розчинилося у двовимірній площині.

З поверхні Плутона воно тепер нагадувало величезний еліпс, порівняно з яким двовимірні планети здавалися крихітними. На відміну від планет, Сонце не мало «річних кілець», а було розділене на три концентричні ділянки. Центральна ділянка випромінювала яскраве світло, проте не мала чітко виокремлених деталей. Імовірно, вона відповідала тривимірному сонячному ядру. Широке кільце навкруги ядра, напевно, було зоною променистого переносу — двовимірний киплячий яскраво-червоний океан, де у гарячому світлі швидко утворювалися, зникали, ділилися та з’єднувалися незліченні маленькі клітиноподібні структури. За близького розгляду їх рухи здавалися хаотичними, але насправді вони підпорядковувалися строгим законам, утворюючи єдину цілісну картину. Ще далі до краю розташовувалася зона конвекції. Як і у тривимірному Сонці, ця ділянка випромінювала тепло за рахунок конвекції зоряної речовини в космічний простір. Але, на відміну від хаотичного броунівського руху в зоні променистого переносу, в зоні конвекції все перебувало у статечному порядку — однакові за розмірами та формою конвекційні потоки акуратно розташовувалися один поруч із одним. Скраю розташовувалася сонячна атмосфера, з поверхні якої зривалися золотаві двовимірні потоки, утворюючи велику кількість виступів; вони нагадували майстровитих танцюристів, котрі щосекунди змінювали пози. Деякі потоки зривалися з поверхні Сонця й продовжували свій танок уже у двовимірному космосі.

— Сонце все ще живе у двох вимірах? — АА озвучила мовчазні сподівання всіх трьох. Вони плекали надію, що зірка освітлюватиме двовимірний світ, хай він і перетворився на неживий.

Але цій надії не судилося справдитися.

Двовимірне Сонце почало тьмяніти. Світність ядра спадала, і незабаром у центрі світила уже можна було розгледіти «річні кільця». Зона променистого переносу також темнішала, кипіння заспокоювалося, поступаючись місцем в’язким перистальтичним рухам. Потоки в зоні конвекції почали деформуватися та руйнуватися і незабаром остаточно зникли. Золоті танцюристи навколо двовимірного Сонця в’яли, немов осіннє листя, що втрачає життєву силу. Тепер можна було з впевненістю стверджувати, що закони гравітації продовжували діяти й у двовимірному світі: потоки, які змогли відірватися від поверхні Сонця, втратили здатність до випромінюван­ня і під дією гравітації почали притягуватися назад до двовимірного світила. Один за одним, плавно опускаючись, вони вбудовувалися в сонячну атмосферу, поки та не перетворилася на плаский однорідний зовнішній шар Сонця. Коли воно остаточно згаснуло, освітлені дуги пласких планет також потьмяніли, а довге волосся двовимірної Землі, утворене з випаруваних океанів, втратило свій золотавий полиск.

На будь-який тривимірний об’єкт у двовимірному світі чекає лише загибель.

Можливо, двовимірний Усесвіт має власне сонце, планети та життя, але