Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

Ну от, Бесет найняв хату й заходився видивлятись, де б то придбати меблів та малюнків, щоб прикрасити стіни. Того ж вечора я заскочив до Монті Сільвера, і він мені позичив під мій проект двісті доларів. Тоді я пішов до єдиної в Лос-Перосі крамниці, що торгувала картами, й покупив усі талії, які тільки були. Другого ранку, ледве ця крамниця відчинилась, я приніс усі карти назад, сказавши, що товариш, який зі мною умовився, передумав і попросив, щоб крамар узяв карти назад. Той згодився й вернув мені половину грошей.

Що ж, того ранку я втратив сімдесят п’ять доларів. Зате, поки карти були в мене, за ніч я їх позначив геть усі в усіх таліях. Це була робота. Але ж торгівля й промисловість мають свою пору й свої жнива: я вкинув у воду свою принаду, так зате ж і натягав карасів.

Я між першими з’явився до Бесетової картярні купувати марки до гри. Він придбав одинокі карти, що були в місті, а я їх пізнавав кожну краще, ніж пізнаю власну потилицю, коли перукар показує мені в люстерко, як він мене поголив.

Коли картярня зачинилась, у мене було п’ять тисяч доларів ще й трохи дріб’язку, а в Біла Бесета тільки й лишилось, що охота волочитись та чорний кіт, що він купив на щастя для своєї установи. Коли я виїздив, ми з Білом стиснули одне одному руки.

— Брате Пітере, — мовив він, — узявшись до цього діла, я, властиво, діла не робив. Моє призначення — праця. А ваше щастя в картярстві працює, як добре підмазана машина, не заскакує, — додав він. — Ну, всього доброго.

Після того я ніколи не здибував Білла Бесета.

— Ну, Джефе, — звернувся я до свого доброчинного Одисея, коли він скінчив своє оповідання. — Сподіваюсь, що ви не пустили за вітром свої гроші. З них можна було б скласти чималий початковий капітал, коли б ви воліли осістися коло якоїсь регулярної справи.

— Це хто — я? — запитав Джеф з геройська. — Можете закладатися, що я не пустив за водою ці п’ять тисяч.

І він урочисто вдарив себе по грудях біля бокової кишені в сурдуті.

— Акції золотих копалень! — пояснив він,— Все в них, до однісінького центу. Папірці — один за долар. Протягом року вони зростуть на п’ятсот відсотків. Це копальні блакитного Ціпкура. Про них сповіщено всього тільки місяць тому. От і ви вкладайте свої гроші, коли маєте на руках кілька зайвих доларів.

— Може ці копальні — сказав я — не дуже-то...

— О, ці копальні такі певні, як курка з золотими яйцями, — відповів Джеф. — Вже знайдено руди на п’ятдесят тисяч доларів, а ще гарантовано приросту десять відсотків.

Він витяг з кишені великий пакунок і кинув ним об стіл.

— Раз у раз при мені, — оповістив він. — Принаймні розломник не потягне.

Я глянув на гарно вималюваний сертифікат.

— А в Колорадо, як бачу — промовив я. — До речі, скажіть, Джеф, як було прізвище того людця, що помандрував у Деневр... Що ви з Білом познайомились із ним коло станції?

— Ця жаба, — відповів Джеф, — звалася Альфред Е. Рікс.

— Отже, я бачу, — сказав я, — що голова компанії цих копалень підписується: А. Л. Фредерікс. От мені й здавалось...

— Дайте-но мені подивитись на акцію! — гукнув Джеф, мало не видираючи її з моїх рук.

Щоб хоч трохи зарадити тяжкому становищу, я покликав лакея й замовив йому ще пляшку Барбера. Мені здавалось, що це було найбільше, що я міг зробити.

Свиняча етика[466]

Переклад М. Тупайла

Зайшовши до курильного вагона трансконтинентального експреса, побачив там Джеферсона Пітерса, який один з усіх людей, що живуть на захід від річки Вобаш, має голову на в’язах і може ворушити одразу обома великими півкулями мозку та ще й мозочком на додачу.

Поле діяльності Джефа не якесь там незаконне шахрайство. Вдовам і сиротам його боятися нічого: він забирає тільки лишки. Найчастіше він полюбляє уподібнювати себе до мішені у вигляді пташки, в яку перший-ліпшнй марнотрат або нерозважливий вкладник може пошпурити кількома зайвими доларами. Знаючи, що на Джефові голосові зв’язки добре впливає тютюн, я з допомогою двох грубезних і легкозаймистих сигар “брева” почув історію його останньої афери.

— У нашому ділі, — сказав Джеф, — найважче знайти благородного, надійного, бездоганно чесного партнера, з яким можна було б шахраювати спокійно. Найкращі фахівці, з якими мені випадало здійснювати ту чи іншу комбінацію, іноді вдавалися до крутійства.

Ось чому торік улітку я надумав податися в такий закутень, де ще не встиг побувати змій-спокусник, і глянути, чи не знайду там собі помічника, який має хист до злочинства, але ще не розбещений успіхом.

Натрапив я на одне містечко, здавалося, цілком підходяще. Жителі ще не знали про те, що Адама[467] витурили з райського саду, й розкошували як в Едемі[468], даючи імена всіляким тваринам і вбиваючи гадюк. Містечко мало назву Маунт-Нібоу й розташоване було приблизно там, де сходяться разом Кентуккі, Західна Вірджинія та Північна Кароліна. Як? Ці штати не межують між собою? Дарма, в усякому разі десь там поблизу.

Змарнувавши цілий тиждень на те, щоб переконати жителів містечка, що я не збирач податків, я одного разу заглянув до крамнички, де збиралися місцеві пустобрехи, і почав розвідувати обстановку.

— Джентльмени, — кажу я, після того як ми вже потерлися носами й гуртом обступили барильце з сушеними яблуками, — по-моєму, ніде на землі немає таких людей, як у вашому місті.

Ви безмежно далекі від будь-якого гріха чи крутійства. Всі жінки у вас хоробрі й доброзичливі, всі чоловіки чесні й запопадливі. Життя тут, певно, прямо ідилія. Мимоволі згадуєш, — кажу, — прекрасну баладу Гольдштайна “Покинуте село”, де є такі чудові рядки:

Став здобиччю знегод лихих цей край;

Хто здатний чарам злим покласти край?

Суддя повільно їхав мимо, мамо.

Я стану королевою, і край.

— Ваша правда, містере Пітере, — каже крамар. — Таких доброчесних і млявих громадян, як ми, ви не знайдете в усіх Блакитних горах. Але ви, мабуть, не знаєте Руфа Тейтема?

— Авжеж,