Читати книгу - "Тіні Лендорну, Радомир Український"

— Скоро відчуєш, — промовив він із холодним задоволенням.

Райнар відчув, як у нього починає паморочитися в голові. Зір став розпливатися, немов він дивився крізь густий туман. По тілу почало розливатися незрозуміле тепло, яке швидко перетворилося на неприємний жар. Його серце калатало, а дихання стало важким, немов щось здавлювало груди. Він відчув, як його свідомість починає слабшати, ніби зілля забирало його волю. Але він ще боровся, утримуючись на межі тями.

Чоловік у мантії, побачивши, як Райнар марно намагається пручатися, лише похитав головою.

— Ти сильніший, ніж здавався. Але це не змінює суті. Ніхто не може боротися вічно.

Після цих слів він повернувся до жінок, які стояли неподалік і чекали подальших вказівок. Райнар чув їх приглушені голоси, але вже не міг зрозуміти, про що вони говорили. Світ навколо нього ставав дедалі туманнішим, а тіло ніби зраджувало його, втрачаючи сили.

Тим часом Еріон сидів біля вогнища в печері, розминаючи плече, яке ще кілька днів тому пронизувала гостра біль. Тепер залишився лише тьмяний відгомін болю, який нагадував про нещодавнє протистояння. Він поглянув на перев’язки, що вкривали його бік і руку. Здивовано відзначив, як швидко загоювалися рани. Шкіра під бинтами вже не була червоною, а відчуття слабкості, яке раніше його не покидало, тепер змінилося новою силою.

Він витер піт з чола, задумавшись. Можливо, це і є та сама сила темряви, про яку говорила Меліра. Та сама, що підкорюється володарям артефактів, але вимагає своєї ціни. Думка про те, що його тіло і, можливо, душа поступово стають частиною цієї сили, викликала легкий холодок уздовж хребта.

Повернувшись до реальності, він підвівся з легким зусиллям і підійшов до входу в печеру. На горизонті сонце ховалося за хмарами, забарвлюючи небо у відтінки сірого та синього. Навіть тут, у горах, де природа здавалася безпечною, у повітрі відчувалася загроза. Якесь невидиме напруження, ніби сама земля знала про майбутнє.

— Ти вже готовий вирушати? — запитала м’який голос позаду.

Еріон обернувся. Меліра стояла біля вогню, тримаючи в руках кубок із чимось гарячим. Її срібне волосся здавалося живим у світлі полум’я, а в очах світилася легка стурбованість.

— Так, — твердо відповів він, знову поглянувши на горизонт. — Чотири дні… Можливо, це багато, можливо, мало. Але я не можу сидіти тут і чекати. Кільце Каела має бути там, де я його залишив. Якщо його хтось не забрав.

Меліра поставила кубок на камінь і підійшла ближче, дивлячись на нього уважно.

— Я впевнена, що воно досі там, — сказала вона спокійно, але в її голосі відчувалася прихована рішучість. — Якби хтось заволодів ним, ти б це відчув. Темрява, що пов’язує всі артефакти, завжди попереджає своїх володарів. Але… — вона трохи зупинилася, обдумуючи слова. — Це все ще небезпечно. Ти лише почав оговтуватися. Твої рани…

Еріон перервав її, ледь усміхнувшись:

— Твої ліки і темрява, схоже, зробили своє. Я вже не той, хто лежав у крові на полі бою. Я не можу чекати більше.

Меліра зітхнула, але її очі залишалися спрямованими прямо на нього.

— Тоді я піду з тобою, — сказала вона, і це звучало більше як заява, ніж запитання.

Еріон на мить задумався, але потім кивнув.

— Добре. Твої знання про темряву і артефакти можуть бути корисними. До того ж, якщо щось піде не так, я хочу мати когось поруч, хто зможе мене зупинити.

Меліра тихо засміялася, і в її усмішці було щось тепле, людське.

— Я знала, що ти так скажеш, — відповіла вона. — Тоді збирайся.

Еріон відчув, як у ньому піднімається хвиля рішучості. Він перевірив свої обладунки, які тепер здавалися частиною його самого, і підняв Тінеріз, який ледь помітно вібрував у його руках, ніби відповідаючи на його рішучість.

— Гаразд, — сказав він, поглянувши на Меліру. — Ми вирушаємо.

Меліра впевнено йшла попереду, її срібне волосся майже сяяло в тьмяному світлі, яке проникало крізь густі крони дерев. Вона рухалася безшумно, наче сама темрява вела її, і Еріон, слідуючи за нею, відчував себе частиною чогось потужного і незрозумілого. Їхній шлях пролягав через гірські стежки, які звивалися, мов змії, між крутих скель і глибоких ярів.

Сонце ледве пробивалося крізь сіро-синє небо, яке ховали хмари. Краєвид був величним і суворим: темно-зелені ліси на схилах гір переходили в оголені сірі скелі, а десь унизу виднілися струмки, які блищали, мов срібло. Еріон відчував себе крихітною частиною цього світу, але водночас — його центром. Він знав, що тут природа була його союзником і ворогом одночасно.

— Як тобі вдалося доставити мене до печери? — раптом запитав він, порушуючи тишу. Його голос звучав глухо, і він навіть сам здивувався, наскільки це питання його хвилювало.

Меліра обернулася через плече, її срібні очі блиснули в напівтемряві.

— Ти забув, з ким маєш справу, — відповіла вона з легким натяком на усмішку. — Темрява — це не лише твій дар. Це і моя сутність. Вона дозволила мені доставити тебе так далеко. Але знай, я не могла б це зробити, якби ти не мав сили, що зберігала тебе живим.

Еріон кивнув, але в його грудях все ще був неспокій. Він не міг не думати про своїх друзів. Салем, Елрік, Аліна, Райнар — всі вони були розкидані долею. Що з ними зараз? Він знову поглянув на Меліру, яка йшла вперед.