Читати книгу - "Тіні Лендорну, Радомир Український"

— Меліро, — почав він, трохи нерішуче, — чи не марні мої думки про те, що вони живі? Чи можу я сподіватися, що вони впоралися?

Вона на мить зупинилася і повернулася до нього. У її погляді було щось заспокійливе.

— Надія — це не марна річ, Еріоне. Ти знаєш їх, як і я. Вони сильні, і їхній шлях ще не закінчено. Якщо темрява мала би забрати їх, вона б уже дала тобі це зрозуміти. Але цього не сталося. Вір у них, як вони вірять у тебе.

Слова Меліри влучили прямо в серце Еріона. Він кивнув, ніби струшуючи з себе частину тривоги. Вони продовжили йти мовчки, лише шум гірського вітру супроводжував їхню подорож.

Через кілька годин вони дісталися до місця битви. Еріон завмер, коли перед його очима з’явилася знайома картина. Земля була всіяна зруйнованою травою і камінням, які розкидалися вибухами магії. Серед тьмяного світла місцевість виглядала як поле після бурі: сліди вогню, розтрощені дерева і залишки обладунків королівських лицарів. На мить усе, що тут відбулося, повернулося в його пам’ять, змусивши серце забитися швидше.

— Печера була зовсім недалеко… — промовив він, оглядаючи околиці. Його голос лунав здивовано. — Як це можливо?

Меліра лише легенько усміхнулася і спокійно відповіла:

— Це не так просто пояснити. Темрява допомогла скоротити шлях, коли ти був поранений. Для неї відстань — це не перешкода, якщо її володар потребує допомоги.

Еріон повільно крокував розтрощеним полем битви, кожен його крок був сповнений напруги. Він не розумів як, але відчував невидимий зв'язок, що тягнув його до мети. Тінеріз у його руці слабко вібрував, а кільце Пустоти на пальці ледь помітно пульсувало, ніби відповідаючи на присутність ще одного артефакту. Ця магічна тяга вела його крізь уламки обладунків і зламані мечі, прямуючи до невеликої ділянки землі, яка здавалася майже недоторканою хаосом битви.

Еріон підійшов до місця, де раніше лежав Каел. Його тіло вже зникло, але тіні, здавалось, запам’ятали останні моменти битви. Він вдивлявся в землю, наче шукав щось, що могло підтвердити його підозри.

І ось він побачив його. Кільце Каела все ще лежало там, де його залишив останній володар. Воно виглядало незвично, його поверхня змінювалася у відтінках темно-зеленого, сірого і чорного, мов би всередині крутилося щось живе. Артефакт ніби сам дихав, випромінюючи ледь помітне світло, яке змушувало дивитися на нього безперервно.

— Воно тут, — тихо сказав Еріон, озираючись на Меліру. Вона стояла трохи позаду, спостерігаючи за ним своїми срібними очима, що світилися навіть у напівтемряві. Її обличчя було спокійним, але в її погляді ховалося щось, що нагадувало про її турботу.

Він зробив крок уперед, присів і простягнув руку до кільця. Темрява навколо, здавалося, змінилася, ніби визнаючи його присутність. Кільце, яке ще кілька хвилин тому виглядало непідвладним, тепер здавалося готовим підкоритися.

Еріон обережно підняв артефакт, відчуваючи, як його вага здається надто великою для такого малого предмета. Він стояв, тримаючи кільце в руці, і на мить задумався.

— Я збираюся одягнути його, — сказав він нарешті, не відводячи погляду від кільця. — Але… якщо щось піде не так… якщо я втрачу контроль, — він перевів погляд на Меліру, його голос став серйознішим. — Ти знаєш, що робити.

Меліра підійшла ближче, її обличчя залишалося безпристрасним, але в її очах з’явилася тінь тривоги. Вона кивнула, голос її був тихим, але твердим:

— Це мій обов’язок. Але я вірю, що ти впораєшся. Ти вже носій двох артефактів і не дав їм поглинути тебе. Це третє кільце — лише ще один виклик, і ти впораєшся з ним так само, як і з попередніми.

Її слова додали впевненості Еріону. Він вдихнув глибоко і на мить замовк, ніби перевіряючи, чи все в ньому готове до цього кроку. Він відчував, як його серце б'ється сильніше, а темрява всередині, яка була його союзником і ворогом одночасно, чекала на цей момент.

Він підняв кільце до рівня очей і поглянув на нього. Його руки трохи тремтіли, але в душі він уже прийняв своє рішення. Потім перевів погляд на Меліру. Вона стояла на відстані кількох кроків, спокійна і впевнена, але її срібні очі спостерігали за кожним його рухом.

— Якщо я не зможу, — тихо сказав він, — пам’ятай, що я намагався.

Меліра ледь усміхнулася, її голос прозвучав м’яко:

— Ти не просто намагаєшся, Еріоне. Ти вже перемагаєш.

Еріон стояв із кільцем у руці, його погляд ковзав по його темній поверхні, яка ніби притягувала і відштовхувала одночасно. У глибині душі він розумів, що ще один артефакт може змінити його назавжди, зламати ту рівновагу, яку йому ледве вдавалося утримувати всередині. Але цього разу щось інше відволікало його увагу, щось, що він відчував усе сильніше з кожною хвилиною.

Він підняв очі на Меліру. Вона стояла трохи осторонь, спокійна і впевнена, але її срібні очі, що відбивали м’яке світло, дивилися на нього з такою уважністю, що здавалося, вона бачила більше, ніж просто його зовнішність. Її присутність була для нього якорем, що тримав його у цьому світі, не даючи зірватися у темряву.

Еріон глибоко вдихнув, намагаючись впорядкувати думки. Стиснувши кільце у руці, він зробив кілька кроків до неї, відчуваючи, як його серце починає битися швидше. Він розумів, що відчував до неї щось більше, ніж просто повагу чи вдячність. Це почуття було для нього майже незнайомим, забутим ще з підліткових років, коли він востаннє дозволяв собі когось впускати у своє серце. Тоді, у Лендорні, це було щось невинне, перше і слабке, але тепер це повернулося з новою, майже всепоглинаючою силою.