Читати книгу - "Тіні Лендорну, Радомир Український"

Він зупинився перед нею. Меліра мовчала, лише трохи нахиливши голову, ніби намагаючись зрозуміти його наміри. Її срібне волосся легко колихалося від вітру, і коли він підійшов ближче, воно торкнулося його обличчя. Це було так невимушено і природно, але одночасно так інтимно, що Еріон на мить завмер, відчуваючи, як щось у ньому пульсує від цього дотику.

Він зібрав усю свою рішучість і, дивлячись прямо у її очі, тихо промовив:

— Перед тим як одягнути кільце, я хочу дещо зробити.

Меліра, здається, трохи напружилася, її погляд став уважнішим, але вона не відводила очей. Її губи ледь помітно здригнулися, ніби вона збиралася щось сказати, але промовчала. Її мовчання лише підтвердило його здогадки, і в ту мить він відчув, що, можливо, його почуття не були односторонніми.

Еріон стояв зовсім близько, майже торкаючись її. Він знав, що цей момент може змінити все, і відчував, що темрява, яку він носив у собі, зараз на мить відступила, даючи йому змогу відчути чистоту цього моменту.

Він вдивлявся у срібні очі Меліри, які здавалися глибшими за саму темряву, що його оточувала. Він зібрав усю свою рішучість, відчуваючи, як його серце б'ється сильніше з кожною секундою. Її присутність завжди була для нього важливою, але тільки зараз він усвідомив, наскільки сильно вона вплинула на нього.

— Я боюся, — сказав він тихо, його голос був майже шепотом, але кожне слово мало неймовірну вагу. — Боюся втратити себе, перш ніж зможу сказати тобі, що ти для мене ближче, ніж просто піддана чи друг.

Слова зірвалися з його губ настільки щиро, що навіть він сам здивувався. Меліра мовчала лише мить, але ця мить здалася вічністю. Її обличчя залишалося спокійним, але в її очах з’явився блиск, ніби ці слова пробудили в ній щось давно сховане.

— Я… теж, — нарешті відповіла вона, її голос тремтів, але у ньому чітко звучала щирість. — Я теж відчуваю до тебе щось більше. І я не можу пояснити, чому. Але мене тягне до тебе.

Її слова були як музика для його вух. Вони заповнили кожен куточок його свідомості, затьмарюючи все інше. Еріон дочекався, поки вона закінчить, і зробив те, що підказувало йому серце.

Він підняв руку і ніжно поклав її на її щоку. Її шкіра була м’якою, теплою, і цей дотик був настільки природним, ніби він завжди знав, що це має статися. Вона не відвела погляду, лише ледь нахилила голову до його руки, ніби підкоряючись цьому жесту. Її очі сяяли, і на її обличчі з’явилася легка, майже сором’язлива усмішка.

Еріон повільно нахилився до неї, дивлячись їй просто в очі, і зупинився лише на мить, чекаючи, чи вона не відсторониться. Але Меліра залишалася на місці, її дихання стало частішим, а її очі, здавалося, шукали відповіді у його.

Коли їхні губи нарешті торкнулися, усе навколо ніби перестало існувати. Поцілунок був ніжним, але одночасно сповненим пристрасті й глибини, яку важко було описати словами. Це було як вибух почуттів, що прорвалися крізь роки стриманості й невизначеності. Її губи були теплими, м’якими, і він відчув, як вона злегка здригнулася від цього дотику, але одразу відповіла йому.

Темрява, яка завжди була поруч із ним, здавалося, на мить відступила, залишаючи лише тепло її присутності. Її руки мимоволі піднялися до його плечей, і він відчув, як вона обережно торкнулася його, ніби боячись порушити цей момент.

Для Еріона цей поцілунок був чимось більшим, ніж просто виявом почуттів. Це було підтвердженням того, що навіть у темряві є місце для світла, для близькості і розуміння. Він не знав, що буде далі, але в цей момент це вже не мало значення.

Еріон не міг відвестися від Меліри. Її губи, теплі й м’які, були для нього єдиною реальністю у цей момент. Він відчував, як кожен дотик, кожна секунда їхньої близькості наповнює його силою і теплом, які він ніколи раніше не знав. Але, попри все, він змусив себе відірватися. Потихеньку, повільно, як людина, що боїться втратити щось незамінне.

Відступивши на крок, Еріон вдивлявся у срібні очі Меліри, які тепер сяяли ще яскравіше, відображаючи глибину їхнього зв’язку. Він мовчав, намагаючись впорядкувати свої думки і зібратися з силами для наступного кроку.

— Тепер, коли все сказано… і зроблено, — почав він, але його голос звучав хрипло, сповнений емоцій. Він на мить замовк, вдихаючи глибоко, і поглянув на кільце в своїй руці. — Я готовий.

Меліра стояла поруч, її обличчя залишалося спокійним, але в її очах блищало щось нове — суміш турботи, страху і гордості. Вона поклала руку йому на плече, злегка стиснувши його, ніби бажаючи передати частину своєї впевненості.

— Я вірю в тебе, Еріоне, — сказала вона тихо, її голос був м’яким, але рішучим. — І що б не сталося, ти з цим впораєшся.

Слова Меліри проникли глибоко в його душу. Вони були такими простими, але такими важливими для нього. Він кивнув їй, відчуваючи, як важкий тягар на його серці починає трохи послаблюватися.

Однак, коли він готувався одягнути кільце, щось нове почало проникати у його свідомість — страх. Він усвідомлював, що зібрав усі сили, але ніхто не може бути готовим до всього. Страх смерті, який раніше був для нього просто ризиком, тепер мав інший сенс. Він думав про Меліру. Якщо він помре, якщо артефакти його зламають чи поглинуть, це означатиме кінець всьому — кінець того, що тільки почалося між ними.

Еріон стиснув кільце міцніше, вдивляючись у його темну поверхню, яка ніби притягувала його. Він відчував, як його дихання прискорюється. Поруч із ним була Меліра, її присутність стала для нього якорем у цьому штормі думок і емоцій. Її підтримка була важливою, але він розумів, що цей крок він має зробити сам.