Читати книгу - "Сповідь"

Стільки прикрощів, що сипалися одна за одною, вкинули мене в стан пригніченості, що не давав мені сил опанувати себе. Від Сен-Ламбера не було відповіді, пані д’Удето нехтувала мною, я ні з ким не наважувався поговорити щиро і починав побоюватися, що, створивши з дружби кумира свого серця, все життя тільки й приносив жертви химерам! Досвід показав, що з усіх моїх друзів лише двоє людей зберегли колишню повагу і довіру: Дюкло, якого після від’їзду до Ермітажу я втратив з очей, і Сен-Ламбер. Мені здавалося, що я можу загладити свою провину перед останнім, лише виливши йому свою душу, нічого не приховуючи, і я вирішив зізнатися йому в усьому, за винятком того, що могло б компрометувати його коханку. Безперечно, що таке рішення було ще однією хитрістю моєї пристрасті, щоб утримати мене неподалік її предмета, але правда й те, що я був готовий беззастережно кинутися в обійми її коханця, цілком віддатися в його руки і довести свою щирість з ним до останніх можливих меж.

Я вже збирався написати йому другий лист, будучи упевнений, що цього разу він відповість мені, як раптом дізнався сумну причину його мовчання. Він не зміг до кінця знести труднощів цієї воєнної кампанії. Пані д’Епіне повідомила мене, що його розбив параліч, а пані д’Удето, яка сама захворіла від горя і була не в змозі негайно ж написати мені, через два-три дні сповістила мене з Парижа, що він велів перевезти себе до Екс-ля-Шапеля, щоб лікуватися там ваннами. Звичайно, що це сумне повідомлення засмутило мене не так, як її, але думаю, що викликана ним туга була не менш болісною, ніж її скорбота і сльози. Сумні думки про важке становище Сен-Ламбера, побоювання, що, можливо, і душевні тривоги були тому причиною, мучили мене більше, ніж усі давніші лиха, і я з гіркотою відчув, що мені бракує сил, необхідних для того, щоб знести стільки знегод. На щастя, цей великодушний друг ненадовго залишав мене в такому пригніченому стані. Незважаючи на свою хворобу, він не забув мене, і незабаром я дізнався від нього самого, що неправильно суджу про його почуття до мене і стан його здоров’я. Але час перейти до великого перевороту в моїй долі, до тієї катастрофи, що розбила моє життя на дві такі різні частини, і розповісти, яка незначна причина призвела до таких жахливих наслідків.

Одного разу, коли я найменше про це думав, по мене прислала пані д’Епіне. Увійшовши до неї, я помітив у її погляді і в усій її манері триматися якусь розгубленість, яка тим більше вразила мене, що була їй зовсім невластива, – ніхто в світі не вмів краще, ніж вона, володіти виразом свого обличчя і своїми почуттями. «Мій друже, – мовила вона, – я їду до Женеви. У мене болять груди і здоров’я таке розладнане, що я змушена все кинути і їхати, щоб побачити Троншена й порадитися з ним». Таке несподіване рішення, та ще ухвалене напередодні зимових холодів, тим більше мене здивувало, що за тридцять шість годин до цього, коли я з нею розлучався, про нього не було й мови. Я запитав її, кого вона бере з собою. Вона відповіла, що хоче взяти свого сина і пана де Лінана, а потім додала, ніби випадково: «А ви, мій ведмедю, не поїдете зі мною?» Сприйнявши її слова як жарт, оскільки вона знала, що цієї пори року я ледве наважувався покидати свою кімнату, я відповів їй у тон, пожартувавши щодо великої користі супроводження одного хворого іншим. Вона й сама, мабуть, зробила цю пропозицію несерйозно, і про це мови більше не було. Ми говорили тільки про приготування до її від’їзду, якими вона займалася дуже енергійно, оскільки вирішила їхати за два тижні.

Не треба було великої проникливості, щоб зрозуміти, що ця подорож мала таємну причину, яку від мене приховали. А втім, ця таємниця була відома всьому дому, окрім мене, і наступного ж дня мені відкрила її Тереза, яка довідалася про неї від дворецького Тесьє, а той у свою чергу від покоївки. Хоч я і не зобов’язаний перед пані д’Епіне берегти цю таємницю, оскільки дізнався про це не від неї, проте вона так тісно пов’язана з іншими її таємницями, які вона мені звіряла, що я змовчу про неї. Але ці таємниці, які ніколи не виходили і не вийдуть ні з моїх вуст, ані з-під мого пера, знало дуже багато людей, і, звичайно ж, усе оточення пані д’Епіне.

Дізнавшись про справжню причину цієї подорожі, я відчув приховане втручання ворожої руки у спробі зробити мене супутником пані д’Епіне, але вона так мало наполягала на цьому, що я вирішив не сприймати цю спробу серйозно і лише посміювався, уявляючи собі ту роль, яку зіграв би, якби мав дурість погодитися. Втім, вона лише виграла від моєї відмови, оскільки домоглася того, що чоловік узявся сам супроводжувати її.

Через декілька днів я отримав од Дідро записку, яку наводжу тут цілком. Ця записка, недбало складена навпіл, тож кожен міг її легко прочитати, була адресована на моє ім’я в дім пані д’Епіне і передана де Лінану, гувернерові її сина й повіреному матері.

«Я, мабуть, створений для того, щоб любити вас і завдавати вам прикрощів. Дізнався, що пані д’Епіне їде до Женеви, але не чую, що ви її супроводжуєте. Друже мій, якщо ви задоволені пані д’Епіне, треба їхати з нею, а якщо незадоволені, тим паче треба їхати. Вас обтяжує, що ви так багато чим їй зобов’язані? Ось нагода хоча б частково віддячити їй і полегшити собі совість. Чи знайдете ви ще такий випадок засвідчити їй свою вдячність? Вона їде в країну, де буде для всіх чужа. Вона хвора, вона потребуватиме того, щоб її розважали і втішали. Насувається зима, друже мій! Ви посилаєтеся на стан вашого здоров’я, і, можливо, це серйозніше, ніж я думав. Але хіба вам гірше тепер, ніж було місяць тому чи буде на початку весни? Чи буде вам через три місяці легше знести дорогу, ніж тепер? Що стосується мене, то признаюся вам, що якби я не міг зносити подорожі в кареті, я взяв би ціпок і пішов за нею пішки. І потім, хіба ви не побоюєтеся, що вашу поведінку неправильно зрозуміють? Вас запідозрять у невдячності або в інших таємних спонуках. Я добре знаю, що, хоч як