BooksUkraine.com » Сучасна проза » Повiя 📚 - Українською

Читати книгу - "Повiя"

128
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Повiя" автора Панас Мирний. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 158 159 160 ... 167
Перейти на сторінку:
анi духу, однi гласнi, мов бджоли, утерявши матку, метушилися по всiх усюдах. Аж ось знову роздався дзвоник Лошакова - i всi ущухнули.

Лошаков знову почав говорити. Вiн раяв, щоб зменшити недворянських гласних, прохати уряд заборонить козакам бути самостiйними виборцями разом з малоземельними панками, а хай вони вибирають вiд цiлої волостi, як крiпаки казеннi. Утомившись, вiн закiнчив свою довгу рiч надiєю, що його рада буде прийнята, а тим часом, може, хто краще що вiд його пригадав, то хай повiда перед нашими зборами.

Нестямний ляск у долошки привiтав красномовного пана за його рiч. Разом скiльки гласних, схопившись, побiгли до Лошакова i гаряче потрушували його руку; другi з мiсця кричали: що, мов, нам ще слухати? Якої кращої поради ждати? Пускайте на голоси!

Серед того гвалту та гуку, серед радiсної бiганини та реготу в одному тiльки мiсцi щось одиноке чорнiло, скурюючись кругом, наче хмарою, димом. Аж ось дим заколихався, i поверх його, неначе поверх хмари, з'явилася патлата голова у синiх окулярах, з здоровенною бородою.

- Я прошу слова! - гукнула голова, покриваючи своїм товстим голосом i гук нестямної радостi, i бiганину панiв.

- Тише, тише, господа! - скрикнув Лошаков i почав роздивлятися по залi.

- Вы желаете говорить? - спитав вiн, єхидно уклоняючись.

- Я, - гримнула знову голова.

- Не надо! Не надо! - загукали кругом гласнi. - Мы наперед знаем, что услышим одни порицания.

- Но позвольте же, господа! - скрикнув Лошаков, пiдводячись. - Не будемте пристрастны. Может быть, господин профессор, как гласный от N крестьянского общества, скажет нам что в защиту своих избирателей.

- Не надо! Не надо! - одно гвалтуе кругом.

- Да позвольте же: не могу же я запретить говорить.

- Не надо! Не надо! Лошаков дзвоне.

- Не надо! Не надо!

- Господа! - гукнула голова, - я не стану долго истязать вашего внимания. Я не стану говорить часовые речи. Я скажу только несколько слов. Я думаю, господа, что мы прежде всего представители земства, а не представители какого-нибудь одного сословия, почему и в речах касаться сословных каких вопросов по меньшей мере неделикатно…

- Мы уже слышали… Не надо! Пускайте на голоса. Вопрос так ясно поставлен, что в прениях нет надобности.

- Вы не хотите меня выслушать. Но позвольте: два слова. Я, господа, считаю для себя позорным быть в таком собрании, где нарушается свобода прений, где возбуждается сословная вражда, причем обвиняющая сторона даже не дает возможности обвиняемой сказать что-либо в свое оправдание.

- Не надо!

- Я слагаю свои полномочия и удаляюсь, - сказала голова, з грюком одсовуючи стул i виходячи з зали.

- И лучше. Счастливой вам дороги!

- Помилуйте! Что это такое? Приходишь в собрание - одни свиты да серяки. Вонь, грязь, просто сидеть нет возможности. Опять же: их же члены, их же председатель. Сами себе назначают содержание, какое желают. Налоги накладают, какие сами вздумают, не справляясь ни с законом, ни с доходностью. Да к этому еще и воруют земские деньги! - чулося то там, то там.

- Но как же, господа? Никто не желает сказать что-либо? - спитав Лошаков.

- Что тут говорить?

- Баллотируйте, да и вся тут. Помилуйте, одиннадцать часов, меня в клубе ждут: партия винта не составится.

- Господа, садитесь же. Буду сейчас баллотировать вопрос.

- Зачем баллотировать? Вот все станем, все будем стоять. Единогласно, да и только.

- Единогласно! Единогласно! - загукало, наче в дзвони, кругом.

- Никого нет против предложения?

- Никого. Единогласно.

- Вопрос принят, господа, единогласно. Поздравляю вас…

- Закрывайте заседание. Чего долго тянуть? Главное порешено, а что другое может остаться и до другого собрания, если в это не успеем.

- Да, я думаю, господа, что после этого вопроса нам следует и отдохнуть. Вот только еще вопрос о Колосникове.

- На завтра! На завтра! Сегодня поздно. Пора в клуб.

- Заедание закрываю. Зявтра прошу, господа, пораньше, часов в одиннадцать, - сказав Лошаков i вийшов з-за столу.

Через десять хвилин зала опустiла, у виходiв i коло пiд'їзду крик, гук, давка.

- Извозчик! Давай! Карета генерала N! Эй, давай скореє! - Трiскотнява Залiзних шин об камiницю, гуркiт ридванiв, кресання копит i гомiн, мов у бджолянику…

Через пiвгодини все i тут стихло, аще трохи - почало гаснути свiтло. Ясно освiчений будинок покривався густим мороком все бiльше та бiльше, поти й зовсiм не скрився у темнiй темнотi ночi. Здзиздося, злякалися того, що туї скоїлося, жильцi його i мерщiй поспiшали гасити свiтло.

Коли послiднє вiкно окрилося темнотою, з-за камiнного стовпа, де жовтiло, наче пiдслiпе, око лiхтаря, висунулась чиясь невiдома постать i невилазною калюкою прочимчикувала прямо майданом. Серед непроглядного мороку ночi, густого дощового туману чулося тiльки чвиркання води з-пiд ступнi та якесь вурчання - не то лайка, не то бiдкання. Аж ось на краї улицi у кружалi жовтої плями, що лежала на землi вiд лiхтарнi, замаячила темна тiнь. То була тiнь жiночої постатi, бо як тiльки вона пiдступила пiд лiхтарню, то пiдслiпий свiт освiтив лиху спiдницю, низько попущену, i всю у дiрках юпку, пiдперезану мотузком. Голови не було видно, бо аж по плечi, наче покрiвлею, була вона накрита лихенькою рогожею. Невiдома пiдiйшла пiд лiхтарню i почала об стовпець обтирати свої покалянi чоботи з кривими закаблуками, драними халявами.

- Оце яка твань! - не то прогула, не то прошипiла вона.

- Гей, ти! Безноса боско! Обтираєшся? - донiсся до неї другий охриплий голос.

Рогожка заворушилася на всi боки. Видно, що та, котра носила її, не одчула, звiдки до неї обзивався хтось.

- Уже ослiпла, не бач? - знову озвався охриплий голос.

- Ти, Марино? - просвистала рогожка, додивляючись.

- Я. Iди сюди, на сей бiк: сюди не так дощем набиває.

- Сама, небiйсь, краща: тiльки й того, що нiс, як той димар, а пранцi так i кишать! - огризнулася рогожка i почимчикувала через улицю на другий бiк.

- Здорова! - привiтала її теж жiноча постать, прикрита зверху платком.

- Здорова, - просвистала рогожка.

- Де була, що так обтираєш ноги?

- А там, коло земства. Та твань через майдан - насилу вилiзла!

- Що ж, i заробила що?

- Заробиш! Пiд таку нiч хоч би очей де не виколоти. А ти?

- Та й я ж так. Тут один iшов п'яний халамидник.

- Та й що?

- Та й пройшов.

Помовкли на якийсь час, пiдпираючи забор спинами.

- Я ще сьогоднi нiчого й не їла, - мовила журливо рогожка.

- Хiба жиди через день тебе годують? - зареготалася Марина.

- Нi, не те. А сьогоднi нiчого не варили, шабаш.

- Я 6 їм, бiсовим, i гугiль

1 ... 158 159 160 ... 167
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повiя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повiя"