Читати книгу - "Повiя"

- А чула? - спитала трохи перегодом.

- Що?

- Твого у полiцiю повели.

- П'яного?

- Нi, не те, а вилаяв панiв у земствi. Там такий гвалт збив, цю i за полiцiєю послали, насилу його на звощика узяли.

- I краще. Хай не напивається.

- Кучери гомонiли мiж собою, що за се йому лихо буде. У тюрму запруть, в Сибiр зашлють.

- I пошли боже, як уже менi з таким п'яницею вiк калатати!

- А все ж ти сьогоднi їла, не голодна.

- Не в його дяку. Я i горiлку пила, то що? Вiн би з рота вирвав, коли б побачив.

- А все краще. Я, знаєш що, Марино, надумала.

- А що?

- Пiду додому.

- Якої трясцi? Пiд тином здихати?

- А тут не все рiвно?

- Тут хоч у жида мiсце маєш. А там - хто тебе пусте.

I знову помовкли. Через хвилину геть-геть здалека донiсся якийсь гук, туп. Щось п'яне чи гукало, чи пiсню заводило.

- Чуєш? - спитала Марина.

- Чую.

- Ходiмо, а може?.. - Марина почимчикувала уперед заводити тонкимтонким голосом:

Якби таки чоловiк молодий,

То по хатi б поводив, поводив!

А рогожка слiдом за нею сипко, мов сухий оситняг перекладала:

Ой гоп по вечерi!

Замикайте, дiти, дверi.

Гоп! Гоп! гоп! - i, вхопивши Марину за руку, почала вибивати тропака.

- Стой! Не шуми! Расшибу! - плутаючи ногами, крикнув на їх п'яний чоловiк i з одного маху ухопив за руку рогожку.

Марина, вирвавшись, побiгла далi. Рогожка зосталася. П'яний, схилившись на неї, не то що шептав, не то сам з собою гомонiв.

- Як не сороковку, то й не хочу, - гомонiла рогожка.

- Что мне твоя сороковка? У меня денег куры не клюют. Вона! - i вiн ударив по кишенi рукою. Почувся брязкiт мiдi.

Через хвилину вони окрилися у темному переулку. Незабаром рогожка знову виткнулася.

- Марино! - гукнула вона.

- Агов! - обiзвалася та здалека з-пiд крамниць.

- Iди сюди.

Марина пiдiйшла.

- А що? Заробила?

- Семигривеника. Ходiмо вип'ємо та поїмо.

- А того де дiла?

- Заснув пiд лавками.

- А грошей у його не зосталося?

- Бог його знає. Вiн уперед дав.

- То ти, дурна, сама и не пошукала?

- Нехай йому!

- Де вiн лежить? Я пiду.

- Пiшов, їй-богу, пiшов.

- Брешеш!

- От хай мене бог поб'є! - махнула рукою та так, що аж рогожка посунулася з голови i упала додолу.

Вона стояла саме коло лiхтарнi. Свiт упав прямо на неї i освiтив безносе, дощем змочене лице, покарбованi губи, розкуйдану голову.

- Оце ще менi оця халабуда! - скрикнула вона i, пiднявши рогожку, знову накрила голову.

- Ходiмо, кажу.

- Куди?

- А он у шинку свiтиться.

I мовчки обидвi пiшли через вулицю. То були Христя iз Мариною, котру Довбня з п'яних очей витребував собi у губернiю.

XV

На другий день у собранiї Лошаков на чiм свiт стоїть громив Колiсника. Коли його душа ше до того лiтала по свiту, то, певно, прослухавши Лошакову рiч, мерщiй почимчикувала до пекла, шоб у гарячiй смолi спокутувати тi грiхи тяжкi, якi викопав з самого дна її Лошаков: таких злочинств, такого сорому не видержала б i душа найпершого зарiзяки! А щодо кiсток, то, певно, вони аж танцювали в глухiй домовинi, бо й кiстка не влеже покiйно пiсля такої красної мови.

Шмагаючи по коневi - не без того, щоб не зачепити i оглобель: говорячи про Колiсника - не минеш i Христi. Досталося i їй на горiхи, "этому продукту глубокого нравственного растления", "куртизанке", "камелии", "кокотке"… Коли б чула все те безноса Христя, прислужуючи жидам, то вiд радостi перенесла б i свiй голод, дякуючи великим панам, що не забули її, жидiвської наймички.

Та вона не чула, чешучи гнидявi пейси жиденятi, котре гидувало дивитися на її безносу пику i все, знай, рукою одпихало невiрну наймичку.

А Лошаков не вгавав: соловей весняної ночi утомився так довго б спiвати, а вiн - нi. Аж зблiд, аж перепався… I було чого: вдячливе земство вiддало йому Колiсниковий маєток, щоб аби у двадцять лiт заплатив двадцять тисяч, що вкрав покiйний Колiсник.

На роз'їздi Лошаков задав земцям бенкет: там були однi тiльки пани дворяни. Пили i їли, їли i пили, незгiрше, чим на бенкетi в Колiсника, тiльки не пили, як там, "за мир", "за земську згоду", а бiльше "за победу". Полупанки прихильно дякували Лошакова, що вiн потяг руку за свого брата дворянина. А то - одтерто нас, зовсiм вiд дiла одтерто. А ми хiба колись не служили й не робили? I справниками, i непремiнними, i суддями, i засiдателями. Хрестян одiбрали - i сiре мужицтво узяло гору! За здоров'я нашого сословного предводителя! За побiду! - i нестямним "ура!" оголошувалися високi стiни дворянського дому.

Чи чуло ти, сiре хлiборобство, розтикане по горах i по долинах, по хуторах i селах, чи ти чуло той нестямний викрик дворянської радостi?

Нi, ти не чуло, тобi нiколи було дослухатися. Хатнi клопоти, клопоти села, хутора, а найбiльше клопоти бiля землi тобi ближчi були, нiж що друге. Аби земля-мати добре родила, щоб не довелося упроголодь зиму сидiти. А про земство - тобi байдуже. Твої гласнi, правда, усi їздили на збори, бiльше думаючи про те, а що там воно дома дiється, нiж про громадську справу. Вони i до тебе занесли недобру чутку про панськi замiри.

- От нашого брата хотять з земства вижити. Мулить, бач, панам очi сiра свита.

- Ат, земство! Що земство? Тiльки одно здирство! - казало ти, глухе до його, i переводило розмову про урожай, про низькi цiни на хлiб та про землю, що в тебе її так обмаль - нi об вiщо рук зачепити!

Зима. Земля, скована морозом, покрилася бiлим снiгом. Сонця не видно, високе небо замазалося зелено-бурими хмарами, припало до землi, наче нагнiтило на неї. Сумно, сумно… Один вiтер гуляє по волi, гуде та реве, мов туже посеред того всесвiтнього гробовища. Справжнє гробовище: мальованi лани прикритi снiгом, серед котрого де-не-де бовванiє почорнiлий бур'ян, темно-зеленi лiси, позбувшись свого пишного одягу, повистирчали з снiгу товстелезнi цiвки, позадирали угору посинiлi паростi; спiвучi пташки одлетiли, хiба де горобцi по токах заведуть своє цвiрiнькання та чорний крук, надувшись, жалiбно закряче з високої могили серед пустельного поля, мов поскаржиться i на голод, i на холод. I життя людське змандрувало знадвору у хати, у теплi захисти, не чутно нiгде нi спiву, нi реготу-гомону. Всюди пусто та глухо.

З зимньою добою прийшлося Христi зовсiм пропадати i вiд холоду, i