Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

У найвищій південно-східній точці Ескі-Кермена було розташовано головний храм міста — наземну базиліку прямокутної форми (24 х 13 м). Храм мав три розділені двома рядами колон повздовжні приміщення-нефи, кожне з яких закінчувалося напівкруглою апсидою. Збудовано базиліку було наприкінці VI — на початку VII ст., і вона, з перебудовами ХІ ст., функціонувала аж до XIV ст. Це засвідчують розміщені довкола церкви поховання Х–ХІІІ ст. і реконструкція споруди у ХІІІ–XIV ст., коли до неї було прибудовано розписану фресками капличку.

Усього на території «печерного міста» Ескі-Кермен й у його найближчих околицях відомо понад 400 печерних споруд, облаштованих переважно впродовж ХІ–ХІІІ ст. Вони, втім, не були житлами. Майже 85 % штучних печер мали господарське призначення і були підвалами наземних садиб і загонами для худоби. Решта ж, як бачимо, мала культовий (храми) або військовий (каземати) характер. Особливу увагу серед останніх привертає так званий Облоговий колодязь, розташований у північній частині плато перед східним флангом поперечної стіни. Умовна назва походить від призначення колодязя — забезпечення постачання міста водою під час ворожої облоги. Споруда починалася вирубаним поблизу самісінького урвища чотирикутним вхідним отвором у поверхні плато. Звідси углиб скельного масиву спускались шістьма маршами кам’яні сходи, які вели до десятиметрової підземної галереї. Тут із природної печери витікало джерело, кількість води з якого, наповнюючи галерею, могла сягати 70 куб. м. Звідси воду вручну піднімали на поверхню сходами, для освітлення яких приблизно у середній частині до урвища було прорубане вікно.

Загалом на території городища Ескі-Кермен могло одночасно мешкати до 3000 осіб. Активне життя тривало тут до кінця ХІІІ ст., коли 1299 р. місто загинуло під час нападу на Крим золотоординського темника Ногая. Після цього впродовж XIV ст. на плато ледь животіло невелике поселення, яке припинило своє існування до початку XV cт.

Нарешті, ще одним власне «містом» серед печерних пам’яток є Бакла, розташована за 2 км на північ від с. Скалисте Бахчисарайського району. Трикутне за формою городище розташовувалося поблизу підніжжя гори Бакла на пласкій терасі, яка закінчується на півдні 12-метровим урвищем. Загальна площа пам’ятки становить приблизно 1 га і чітко поділяється на дві частини — витягнуту вздовж урвища цитадель (200 на 60 м) і посад. Споруджено укріплення було приблизно у другій половині VI ст., під час масштабних візантійських фортифікаційних робіт у регіоні. Двопанцирні стіни цитаделі було складено на добре витесаній під фундамент поверхні скелі з якісно оброблених вапнякових блоків, простір між двома рядами яких було щільно забутовано. Фортеця мала щонайменше дві вежі, головна з яких була прямокутної форми (7,5 на 6 м) і розташовувалася у північному куті укріплення над вхідними воротами. З посадом укріплення сполучав вирубаний під стіною скельний тунель. Щонайменше тричі цитадель реконструювали і поновлювали — на межі VI–VII ст., у середині ІХ ст. й у другій половині ХІ ст.

Вочевидь, Бакла не була призначена для того, щоб перешкоджати рухові великих ворожих загонів на південь. Це був найпівнічніший візантійський сторожовий пост, завданням якого було спостереження за регіоном і збір інформації про переміщення ймовірних нападників. Також городище могло слугувати тимчасовим укриттям у разі небезпеки для мешканців неукріплених поселень навколишніх долин.

Міських рис прикордонна фортеця набула приблизно у Х–ХІ ст. й проіснувала у такому статусі приблизно до XIV ст. Саме на цей час припадає поява щільної міської забудови посаду — двоповерхових садиб, які складалися з 2–4 приміщень. Було на городищі й близько ста штучних печерних споруд, більшість з яких мала господарське призначення. Утім трап­ляються серед них також поховальні й культові. Зокрема ХІ–ХІІ ст. датовано спорудження печерної каплиці, розташованої за 600 м на південь від Бакли, яка, на жаль, була зруйнована наприкінці ХХ ст. Обірвалося життя міста приблизно наприкінці ХІІІ — у першій половині XIV ст.

З інших так званих «печерних міст» найбільше до справжніх міських поселень подібні фортеці Тепе-Кермен, Киз-Кермен та Каламіта. Так, Тепе-Кермен (з кримськотатарської перекладається як «Фортеця на горі») виник як візантійська фортеця наприкінці VI ст. і набув міських рис не раніше ніж у XI–XII ст. Щільна ж забудова пам’ятки припадає не раніше, ніж на другу половину ХІІ–ХІІІ ст. Ця пам’ятка, розташована за 7 км на південний схід від Бахчисарая, займає невелику площу — близько 1 га — окремого останця, який височіє над Качинською долиною на 225 м, маючи подекуди 12-метрові прямовисні урвища. Цікаво, що на такій незначній площі городище має понад 250 печерних споруд, більшість з яких мала господарське призначення. Однак є серед них і печерні храми — «Церква з баптистерієм» і «Церква з ризницею». Перший з них розташований на північно-східній окраїні плато, другий — у північно-західному урвищі. Загинуло поселення на межі ХІІІ–XIV ст.

Неподалік Тепе-Кермена, на південний захід від нього з протилежного боку долини розташоване городище Киз-Кермен, назва якого перекладається як «Дівоча фортеця». Пам’ятка розміщена на витягнутому приблизно з півночі на південь мисі Киз-куле-бурун і має у довжину понад 1 км, сягаючи у найширшому місці 250 м. Від гірського масиву в найвужчому місці мису городище відділене поперечною стіною, довжина якої становить 130 м. Місцеве постійне поселення було незначним — не більше як сто осіб, натомість незабудована частина городища призначалась для укриття від небезпеки мешканців сусідньої долини разом із худобою. Короткотривале функціонування пам’ятки припадає на другу половину VIII — середину ІХ ст., та й печерних споруд тут мало — лише три штучні печери. Дослідники обґрунтовано пов’язують спорудження пам’ятки не з візантійцями, а з прибульцями з Хозарського каганату, які покинули його у другій половині ІХ ст.

Натомість будівництво укріплень Каламіти (з грецької — «комишева») беззаперечно пов’язане з діяльністю візантійської адміністрації і відбулося наприкінці VI — на початку VII ст. Розташована на Монастирській скелі на південно-західній околиці сучасного м. Інкерман, Каламіта була останньою фортецею, яка прикривала шлях із півночі у напрямку Херсона. У плані укріплення нагадує дещо сплюснутий п’ятикутник, обмежений з півдня і заходу скельними урвищами висотою від 40 до 60 м, а з півночі, північного сходу і сходу — фортечними мурами, загальна довжина яких становила близько 250 м із шістьма вежами. Загальна ж довжина захисних споруд фортеці перевищує 500 м, а площа пам’ятки становить близько 1,2 га. Перед стінами було вирубано рів, й саме у ньому було згодом вирізано штучні печери, зокрема й церква. Загалом у Монастирській скелі вирубано близько 200 печерних споруд господарського, культового й військового призначення. До останніх належить, зокрема, вирубаний у скелі облоговий колодязь. Як фортеця Каламіта проіснувала впродовж усієї візантійської доби історії Кримського півострова. Особливого значення вона набула у другій чверті — середині XV ст., за часів існування тут князівства Феодоро, забезпечуючи цій державі можливість виходу до моря. Після османського завою­вання Каламіта продовжила існування вже як турецька фортеця. Її історія обривається аж у XVIII ст.

І поготів уже зовсім іншу групу пам’яток, яку традиційно відносять до «печерних міст», але яку аж ніяк не можна назвати містами, становлять печерні монастирські комплекси. Найвідомішими з них є Інкерман, Чилтер-Мармара, Шулдан і Качі-Кальон. Слід зазначити, що поширене уявлення про появу цих монастирів за доби іконоборства у Візантії не відповідає історичним реаліям, оскільки дослідження засвідчують заснування і розквіт