Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

який сягав у висоту 7–8 м і був до 5 м товщиною, захищав фортецю зі сходу і мав доволі складну конструкцію, поєднуючи дві ділянки укріплень — куртини, кожна з яких простягалась у довжину на 60 м. Перша з них, північна, стояла на рівній місцевості, тоді як південна розташовувалася на схилі. У місці поєднання двох стін було розташовано в’їзні ворота — Орта-Капу. З часом укріплення ремонтувалися і розбудовувалися, доповнювалися новими стінами. Так, якщо нижній ярус Середньої стіни — монументальна квадрова кладка — датується VI–VII ст., то верхній — Х–ХІ ст. Стіна зазнала перебудови також у XV–XVI ст., ймовірно, у зв’язку з поширенням вогнепальної зброї. У цей час верхню частину фортечного муру, за винятком зовнішнього панцира, було частково розібрано, заповнено бутом і перекрито сланцевими плитами. Товщину стіни у цей час було збільшено до 10 м.

На сьогодні городище чітко ділиться на три нерівні частини — Бурунчак, Старе місто і Нове місто. Найбільшим є Бурунчак — розташована на північному заході незабудована ділянка площею приблизно 36 га. Ця частина городища, назва якої перекладається з кримськотатарської мови «мисок», була призначена для випасу худоби. Зі сходу її обмежувала невисока, збудована від урвища до урвища Бурунчакська стіна. З північного заходу і південного сходу «мисок» захищали короткі стіни Біюк-Ісар і Кучук-Ісар, Дут-Ісар та Пенджере-Ісар.

Старе місто площею близько 7 га розташоване між Середньою захисною стіною з південного сходу і Бурунчакською стіною з північного заходу. Ця частина городища має щільну забудову. Імовірно, саме тут візантійці побудували християнську базиліку. Попри те, що руїни храмової споруди не збереглися, однак через наявність різноманітних мармурових деталей можна впевнено припускати її вірогідність. Натомість тут збереглися пізніші культові споруди — караїмські храми, які стоять на одній з трьох поздовжніх вулиць міста — Кенаській. Разом з двома іншими — Середньою та Бурунчакською — вона виходить на площу перед Східною стіною.

Потрапити у Старе місто можна через Південні або Малі ворота (Кичик-Капу) у Південній захисній стіні, збудованій не раніше XV–XVI ст. Цей вхід було розраховано лише на пішоходів та в’ючних тварин, позаяк піднятися тут можна було лише вирубаними у скелі сходами, які виводять на Кенаську вулицю. Саме цим шляхом на городище Чуфут-Кале потрапляють сьогодні туристи.

Нове місто між Середньою та Східною захисними стінами і має площу понад 3 га. Воно виникло впродовж XVII–XVIII ст. після спорудження у XVI ст. Східної стіни. Ця фортифікаційна споруда має 128 м у довжину і складається з трьох куртин і трьох веж. На північному фланзі стіни наявні рушничні амбразури, що додатково засвідчує пізній час її будівництва.

На території пам’ятки відомо понад 200 печерних споруд переважно господарського призначення, які раніше були пов’язані зі зруйнованими на сьогодні наземними будівлями. Найдавніші з них датуються часом початку регулярної забудови пам’ятки — VI–VII ст. Найцікавіші ж належать до періоду існування на території городища печерного монастирського комплексу XI–XIV ст., який мав навіть печерну церкву. Монастир функціонував у період занепаду міста, його печерні приміщення, вирубані у три і навіть чотири яруси, були розташовані поблизу Південних воріт Кичик-Капу, обабіч дороги, що вела углиб городища. Існування монастиря було припинене у XV ст., коли городище Чуфут-Кале, яке кримські татари називали Кирк-ер (у перекладі «сорок укріплень»), на певний час — до початку XVI ст. — стало столицею Кримського ханату. Тут було розташовано монетний двір Кримського ханату, а також в’язницю для полонених і заручників.

Останній етап існування міста у XVII — першій третині ХІХ ст. пов’язаний із існуванням тут юдейської общини, звідки і походить назва Чуфут-Кале — «Юдейська фортеця». Найімовірніше, спочатку тут мешкали одночасно караїми і раббаніти, однак згодом лишилися лише караїми, яких як мешканців цього «печерного міста» суголосно згадують усі наявні джерела XVIII–XIX ст. Від цього часу на городищі збереглися дві кенасси — караїмські молельні будинки — велика і мала. Згідно з переказами, велику було споруджено у XIV ст., а малу — у XVIII ст. Останні мешканці покинули місто 1832 р.

Назва «печерного міста» Ескі-Кермен, розташованого у Бахчисарайському р-ні на 6 км південніше с. Красний Мак, перекладається з кримськотатарської мови як «Стара фортеця». Це городище займає вузьке, витягнуте з півночі на південь сегментоподібне плато столової гори довжиною понад 1 км і максимальною шириною 170 м. Воно поступово розширюється у напрямку з півночі на південь приблизно до третини своєї довжини, сягає своєї найширшої частини, а потім різко звужується в останній чверті. Площа плато становить близько 8,5 га, зусібіч його обмежують неприступні прямовисні урвища, висота яких подекуди сягає 30 м. Рельєф городища поступово підвищується у напрямку з півночі на південь таким чином, що найвища частина плато розташована на півдні. Найімовірніше, споруджувати укріплення тут розпочали у VI ст., коли візантійці розгорнули масштабну програму будівництва гірських укріплень з метою убезпечення підступів до своїх приморських володінь. Проіснувало це «печерне місто», переживаючи часи розквіту і занепаду, до ХІІІ–XIV ст.

Територію Ескі-Кермена було розділено на дві нерівні частини стіною, яка перетинала плато городища упоперек із заходу на схід. Менша північна частина була незабудованим пустирем, який, імовірно, слугував як пасовисько або торжище. Можливо, також, що ця частина фортеці призначалася для тимчасового розміщення у разі небезпеки мешканців сусідніх неукріплених сільських поселень, які прибували сюди разом зі своєю худобою.

Більша південна частина городища мала щільну забудову і була оточена по периметру плато зі сходу і заходу потужними захисними стінами. На сьогодні ці мури переважно не збереглися і судити про них можна здебільшого на підставі витесаних у скелі плато площадок, які слугували їхніми фундаментами. У висоту ці стіни сягали до 3,2 м, товщиною — до 1,7 м. У крайній південній точці плато мури сходились, і тут були облаштовані в’їзні міські ворота. У найбільш небезпечних місцях — у розпадинах, поблизу воріт або хвірток — фортечні стіни було доповнено бойовими площадками або вежами. До оборонної системи належали також печерні споруди, так звані каземати, яких відомо близько 30. Їх було вирубано у скелі у місцях розпадин для контролю за підступами на плато, їх використовували як спостережні пункти й укриття для вартових.

Потрапити на плато можна було кількома шляхами, основним з яких була колісна дорога, що пролягала уздовж західного краю плато, а потім трьома вирубаними у скелі маршами піднімалася до головних фортечних воріт, розташованих у його крайній південній точці. Щоб потрапити до них, слід було проминути передову стіну, так звану протейхизму, з додатковими в’їзними воротами. Також із півночі, заходу і сходу до фортеці можна було потрапити через добре захищені пішохідні хвіртки.

Від південних воріт вирубаним у скелі коридором починалась головна міська вулиця, праворуч якої розташовувалася печерна церква, відома від назвою «Судилище». Цей храм, датований Х–ХІІ ст., мав за середньовіччя два входи з вирубаним між ними вікном. Стелю підтримували чотири колони, які розділяли внутрішній простір на три частини. У східній частині печерного храму розташовано апсиду із синтроном, у південній — купель і напівкруглу лаву. Ще одна печерна церква — так званий храм Успіння — була споруджена у XIV ст. на східній окраїні плато на місці колишньої вирубаної у скелі цистерни, призначеної для збору води. На стелі й у східному куті приміщення збереглися рештки фрескового розпису із зображенням Успіння Богородиці, звідки й походить умовна назва пам’ятки.

Ще кілька печерних храмів Ескі-Кермена розташовані на найближчих підступах до міста. Так, в урвищі південно-західної частині плато у районі підйомної дороги, безпосередньо над її третім, останнім відтинком, знаходились відразу дві