Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

Андрій Домановський

Одними з найзагадковіших пам’яток середньовічного Кримського півострова є так звані «печерні міста». Під такою умовною назвою відома низка археологічних пам’яток Південно-Західного Криму, головною особливістю яких є наявність висічених у скелях печерних споруд господарського, житлового, культового та військового призначення. Термін «печерні міста» увійшов до широкого обігу і став популярним від ХІХ ст., коли першим дослідникам пам’яток здалося, що їхні колишні мешканці жили у печерах. Справді, саме штучні печери, вирубані у нумулітових та мшанкових скелях, є, по суті, єдиною ознакою, яка беззаперечно об’єднує вкрай різнорідні пам’ятки, серед яких є городища і селища, фортеці та монастирі. Так, власне містами з «печерних міст» є лише Мангуп, Чуфут-Кале, Ескі-Кермен та Бакла, тоді як Тепе-Кермен, Киз-Кермен, Каламіта та інші — це фортеці для прихистку довколишнього сільського населення, а Чилтер-Коба, Чилтер-Мармара, Шулдан, Інкерман і Качі-Кальон — монастирі. Більше того, традиційно до «печерних міст» відносять також Сюйренську фортецю, де власне печерні споруди відсутні. «Печерні міста» значно різняться також своїми розмірами й історичною долею.

Зупинімось на власне «печерних містах», найвідомішими з яких є городища Мангуп, Чуфут-Кале та Ескі-Кермен.

Мангуп, розташований неподалік с. Хаджа-Сала Бахчисарайського р-ну, є найбільшим за територією «печерним містом» Криму, його площа становить близько 90 га. Більшість дослідників переконливо ототожнюють рештки споруд Мангупа із містом Дорос країни Дорі, згодом Готії. У XIV–XV ст. місто мало назву Феодоро, згодом місцеві мешканці у XVIII–XIX ст. називали гору Баба-кая.

Місто стояло на високому — понад 300 м над довколишніми долинами і близько 584 м над рівнем моря — вапняковому Мангупському плато, яке з трьох боків — зі сходу, півдня і заходу — має неприступні скельні урвища висотою до 70 м. Північний схил натомість відносно пологий, прорізаний трьома яругами — Табана-дере (Шкіряницький яр), Гамам-дере (Лазневий яр) і Капу-дере (Воротний яр), які утворюють чотири миси — Чомну-бурун (Сосновий мис), Чуфут-чеарган-бурун (Мис виклику юдеїв), Еллі-бурун (Мис вітрів) та Тешклі-бурун (Дірявий мис).

Спорудження перших і головних укріплень Мангупа, які захищали підйом на плато трьома яругами, припадає на другу половину VI ст., коли наприкінці правління імператора Юстиніана І (527–565 рр.) візантійці перейнялися розбудовою фортечних укріплень заселеної переважно готами та аланами області Дорі, оскільки тут через гори проходив шлях зі степів Південно-Західного Криму до Херсона. Фортечні мури і вежі було зведено не по всьому периметру плато, а лише у найбільш небезпечних місцях — упоперек трьох північних балок, а також у місцях, де були ділянки відносно пологого схилу чи розщелини. Споруджувати суцільні оборонні мури уздовж урвищ заходу, півдня та сходу плато не було жодної потреби, оскільки сама природа зробила ці ділянки оборони абсолютно неприступними. Унаслідок цього фортечні стіни — висотою не менше 5 м і товщиною, залежно від умов рельєфу, від 1,2 м до 3,5 м — охоплювали менше ніж чверть загального захисного периметру фортеці. Довжина захисних мурів сягала приблизно 1500 м, тоді як загальний захисний контур фортеці становив 6600 м. Оборонні стіни доповнювали кільканадцять печерних споруд, призначених для вартових і спостерігачів. Окрім укріплень, візантійці спорудили у центрі городища велику базиліку, що засвідчує поширення християнства серед місцевого населення. Головні ворота фортеці було розташовано у верхів’ях балки Капун-дере, куди від південного боку плато кількома поворотами піднімалася головна дорога, приступна для колісного транспорту.

Візантійський розвиток Мангупа було перервано наприкінці VIII ст. короткотерміновою хазарською окупацією, після якої від середини ІХ до кінця Х ст. місто переживає новий підйом, позначений піднесенням місцевого виноробства. Межа Х–ХІ ст. позначає початок занепаду поселення, який триває аж до середини XIV ст., коли Мангуп під назвою Феодоро стає столичним центром однойменного князівства. На часи його існування, від другої половини XIV ст. до 1475 р., коли місто було захоплено штурмом османами, припадає найвищий розквіт міста. Він був позначений спорудженням у 20–30 ті рр. XV ст. другої лінії оборони плато, яка доповнювала давню головну лінію, що перекривала підйом трьома північними балками. Нову захисну стіну з дев’ятьма вежами було збудовано вже на самому плато від урвища на його південно-західному краї до західного схилу яру Гамам-дере. Її довжина становила 620 м, й вона призначалася для того, щоб відділити миси Чамну-бурун і Чуфут-чеарган-бурун разом із усією західною частиною плато від району тодішньої міської забудови Феодоро.

Ще один фортечний мур, початково споруджений у другій половині XІV ст. й перебудований у 20–30-ті рр. XV ст., відділяв від основної частини плато Мангупа розташовану на мисі Тешклі-бурун цитадель міста площею приблизно 1,2 га. Цитадель була одночасно як резиденцією князя, так і останнім рубежем оборони на той випадок, якщо нападникам вдалося б подолати обидві попередні лінії. Загальна довжина цієї третьої стіни становила 102 м, посеред неї стояли арочні в’їзні ворота, які вели до цитаделі. Праворуч воріт прямо у стіну було вбудовано триповерхову вежу-донжон висотою понад 8 м. Із зовнішнього, напольного боку вежа була потужним укріпленням, яке виступало на 9 м попереду мурів, мало амбразури і забезпечувало фланговий обстріл наступаючого ворога. Зсередини ж донжон більше нагадував багату житлову споруду на кшталт палацу, з фасадом, багато декорованим різьбленою лиштвою дверей та вікон.

Уздовж зовнішнього краю мису Тешклі-бурун були розташовані численні печерні каземати, підземна в’язниця і церква, потрапити в яку можна було сходами, що спускалися з плато. Важливим елементом обороноздатності цитаделі була наявність глибокого 24-метрового колодязя, який дозволяв отримувати воду з джерела з-під обриву мису.

Головною світською спорудою Феодоро був палац мангупських князів, розташований у центральній частині плато. Палацові споруди становили прямокутний (40 на 30 м) комплекс, з південного боку якого було споруджено головну двоповерхову будівлю, а з північного — триповерхову вежу-донжон. Датований палац, завдяки напису, вмурованому в стіну вежі, 1425 р. Вхід до палацу було розташовано з південного боку комплексу, звідки можна було потрапити до центральної зали (або ж внутрішнього двору), і далі широкими сходами на другий житловий поверх палацу. Тут містилася багато оздоблена фресками парадна зала, віконниці якої прикрашала мармурова лиштва.

Головною культовою спорудою була велика тринефна базиліка розміром 31,5 на 28 м. Її стіни було оздоблено фресковим розписом, підлогу декорувала мозаїка. При церкві було розташовано некрополь з більш ніж 300 ґрунтовими могилами і понад 70 усипальницями, як вирубаними у скелі, так і складеними з кам’яних плит. Ще одна, восьмикутна у плані церква, була розташована всередині цитаделі. Ймовірно, вона була палацовою церквою князів Феодоро. Крім того, на території Мангупа та поблизу нього досліджені інші численні культові споруди, зокрема й кілька печерних монастирів.

Після османського завоювання 1475 р. місто Феодоро занепало. Попри те, що турки утримували тут гарнізон, ремонтували і відбудовували стіни, місцеве християнське населення покинуло Мангуп уже до кінця XVI ст. У 70-ті рр. місто покинули й самі османи.

Одразу два «печерних міста» розташовані неподалік Бахчисараю — Чуфут-Кале та Ескі-Кермен.

Назва городища Чуфут-Кале перекладається з кримськотатарської мови як «Юдейська фортеця». Воно розташоване за 3 км на схід від ханського палацу на скелястому плато, яке височіє над довколишніми долинами на 200 м. Плато витягнуте з північного заходу на південний схід і з трьох боків має стрімкі прямовисні урвища висотою до 50 м. Його площа сягає 38 га.

Перші укріплення на плато — так звану Середню захисну стіну — було, судячи з усього, споруджено наприкінці VI — на початку VII ст. візантійцями. Цей мур,