Читати книгу - "Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса"

— То гетера бреше?

— Так мені видається.

— Отже, я теж мав рацію, коли казав, що вона брехала, — з притиском наголошуючи слова, мовив Діагор.

— Так, але…

— Невже ти не переконався, Геракле, що очі розуму теж бачать Істину, нехай і іншим шляхом?

— На жаль, не можу з тобою погодитися, — відказав Геракл, — адже ти говорив про стосунки Трамаха з гетерою, а я гадаю, що саме це — єдине, про що вона не збрехала.

Діагор мовчки ступив кілька швидких кроків, а тоді сказав:

— Твої слова, розгаднику таємниць, — наче небезпечні стрімкі стріли, що впинаються мені в груди. Я ладен був забожитися, що Трамах цілковито довіряв мені…

— Ох, Діагоре, — похитав головою Геракл, — тобі треба позбутися цього благородного уявлення про людей, яке ти маєш. Ти зачинився в Академії, навчаєш математики й музики і схожий на золотоволосу юнку з душею білої лілії, прекрасну, але наївну, яка ніколи не виходила з гінекею, а побачивши вперше чоловіка, закричала б: «На поміч! Рятуйте! Я в небезпеці!»

— Тобі ще не набридло кпити з мене? — з гіркотою в голосі відказав філософ.

— Це не кпини, а співчуття! Але повернімося до того, що нас цікавить. Мене турбує ще одне: чому Ясінтра втекла, коли почула, що ми розпитуємо про неї?

— Гадаю, причин їй не бракувало. Я натомість ніяк не збагну: звідки ти знав, що вона сховається в тому тунелі?

— А куди ж їй було ще подітися? Вона втікала від нас, авжеж, але розуміла, що нам її ніколи не наздогнати, адже вона — юна й прудка, а ми — старі й неповороткі… Я кажу передусім про себе, — поквапно здійняв він товсту руку, вчасно спиняючи Діагорове заперечення. — Із цього я виснував, що вона не бігтиме десь далеко, а вирішить переховатися… А кращої схованки, ніж той темний тунель неподалік її домівки, годі й шукати. Але… чому вона втікала? Вона ж заробляє собі на прожиток саме тим, що не втікає від чоловіків…

— Мабуть, не одне злодійство обтяжує її сумління. Ти сміятимешся наді мною, розгаднику, але я ще ніколи не бачив такої дивної жінки. Мене досі бере дрож, коли я згадую її погляд… Що це таке?

Геракл глянув туди, куди вказував його супутник. Вулицею біля міської брами сунула смолоскипна хода. Її учасники були в масках і несли тамбурини. Один із вартових заговорив до них.

— Починаються Ленеї, — промовив Геракл. — Уже пора.

Діагор несхвально похитав головою.

— Ці люди завжди такі швидкі на розваги.

Назвавши свої імена вартовим, вони минули браму й попрямували до середмістя. Діагор запитав:

— Що робитимемо тепер?

— Відпочиватимемо, Зевса ради. Мені болять ноги. Моє тіло придатне котитися з місця на місце, мов куля, а не пересуватися на ногах. Завтра ми поговоримо з Анфісом та Евнеєм. Себто поговориш ти, а я послухаю.

— Про що мені їх питати?

— Я подумаю. Побачимося завтра, добрий Діагоре. Я пришлю до тебе раба зі звісткою. А поки відпружся, відпочинь тілом і розумом. І нехай турботи не позбавлять тебе солодкого сну! Пам’ятай: ти найняв найкращого розгадника таємниць у всій Елладі*…

__________

* Сьогодні по обіді мені вдалося поговорити з Єленою в перерві між уроками (вона навчає грецької мови групу з тридцяти учнів). Я був такий схвильований, що відразу, без жодного вступу, розповів їй про все, що виявив:

— Окрім лані, у третьому розділі є ще один образ — дівчина з лілією в руці.

Її великі небесно-блакитні очі зробилися ще більшими.

— Що?

Я показав їй свій переклад.

— Вона з’являється переважно в трьох видіннях одного з головних героїв, філософа-платоніка на ім’я Діагор. Але й інший персонаж, Геракл, також згадує про неї. Це дуже виразний ейдетичний образ, Єлено. Дівчина з лілією, яка прохає допомогти їй і остерігає від небезпеки. Монтал гадає, що йдеться про поетичну метафору, однак ейдезис тут очевидний. Автор навіть подає її опис — золоте волосся, блакитні, як море, очі, стрункий стан, біле вбрання, — і розкидує його по всьому розділу… Дивися, ось тут мовиться про її волосся… А ось тут згадується «струнка юнка в білих шатах»…

— Стривай-но хвилинку, — урвала мене Єлена. — Під «стрункою юнкою в білих шатах» у цьому абзаці мається на увазі розсудливість. Це поетична метафора на кшталт…

— Таж ні! — Мушу визнати, мій голос прозвучав на кілька тонів вище, ніж слід було. Єлена здивовано глянула на мене (тепер мені так прикро про це згадувати!) — Це не проста метафора, це ейдетичний образ!

— Чому ти такий упевнений?

Я замислився на хвилю. Моя теорія видавалася мені такою певною, що я забув підготувати аргументи для її захисту!

— Слово «лілія» повторюється на кожному кроці, — мовив я, — а обличчя дівчини…

— Яке обличчя? Ти щойно сказав, що автор описує лише її очі й волосся. Ти що, додумав сам усе решта?

Я розтулив рота, але зненацька не знайшовся на відповідь.

— Тобі не здається, що ти перебираєш міри з ейдезисом? Елій попереджав нас, пам’ятаєш? Він казав, що ейдетичні твори — оманливі, і мав рацію. Раптом тобі починає здаватися, що всі образи в тексті щось означають лише тому, що повторюються, але це ж безглуздо: Гомер докладно описує, як одягнені багато героїв «Іліади», однак це не означає, що цей твір — ейдетичний трактат про одяг…

— Ось, — я показав їй переклад, — тут образ дівчини, що прохає про допомогу й говорить про небезпеку… Прочитай сама, Єлено.

Вона взялася читати. Я кусав нігті від нетерплячки. Закінчивши, Єлена знову скинула на мене своїм жорстоким співчутливим поглядом.

— Авжеж, я не так добре знаюся на ейдетичній літературі, як ти, але