Читати книгу - "Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса"

— Єлено…

— Дай мені доказати. Це поетичні метафори, які обмежуються Діагоровими «видіннями»…

— Геракл теж про них згадує.

— Але тільки коли його слова стосуються Діагора! Дивися… Геракл каже йому… ось тут… що уявляє його як «золотоволосу юнку з душею білої лілії, прекрасну, але наївну…» Він говорить про Діагора! Автор використовує ці метафори, щоб описати простодушну й тендітну натуру філософа.

Однак її слова не переконали мене.

— А чому саме «лілія»? — запитав я. — Чому не будь-яка інша квітка?

— Ти плутаєш ейдезис із плеоназмом, — усміхнулася Єлена. — Іноді письменники повторюють ті самі слова в одному абзаці. У цьому випадку нашому авторові засіла в голові лілія, і щоразу, коли він думав про якусь квітку, вживав саме це слово… Чому ти так скривився?

— Єлено, я певен, що дівчина з лілією — це ейдетичний образ, але не можу тобі цього пояснити… І це жахливо…

— Що жахливо?

— Що прочитавши той самий текст, ти вважаєш інакше. Жахливо, що образи, ідеї, витворені словами в книжках, такі крихкі… Читаючи, я бачив образ лані, а також — образ дівчини з лілією в руці, яка кричала, благаючи про допомогу… Ти бачиш лань, але не бачиш дівчини. Якби це прочитав Елій, можливо, тільки лілія привернула б його увагу… А що побачить інший читач?.. А Монтал?.. Що побачив Монтал? Лише те, що розділ написано недбало. І все ж, — я вдарив по аркушах, на якусь незбагненну мить утративши самоконтроль, — мусить існувати якась кінцева ідея, що не залежить від нашої думки, хіба ні? Слова… повинні врешті-решт утворювати цілком визначену, точну ідею…

— Ти сперечаєшся, наче закоханий.

— Що?

— Ти закохався в дівчину з лілією? — Єленині очі іскрилися сміхом. — Не забувай: вона ж навіть не героїня твору, це ідея, яку ти відтворив своїм перекладом… — і, задоволена тим, що змусила мене замовкнути, вона попрямувала до своїх учнів. Лише раз вона обернулася, щоб додати: — Моя тобі порада — не переймайся своїм перекладом аж до одержимості.

Тепер, увечері, у зручному спокої своєї робітні, я гадаю, що Єлена мала рацію: я лише перекладач. Інший перекладач, поза всяким сумнівом, створить інший текст з іншими словами, що викличуть інші образи. А чому б і ні? Можливо, прагнучи вистежити «дівчину з лілією», я сам створив її власними словами, адже перекладач, у певному розумінні, — теж автор… чи то пак ейдезис автора, як мені подобається думати, — завжди присутній і завжди невидимий.

Так, можливо. Але чому я такий упевнений, що насправді саме дівчина з лілією — приховане повідомлення цього розділу і що її крик про допомогу й застереження від небезпеки — такі важливі? Я дізнаюся, лише перекладаючи далі.

Наразі ж дослухаюся поради Геракла Понтора, розгадника таємниць: «Відпружся… І нехай турботи не позбавлять тебе солодкого сну».

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

4*

__________

* Нічний відпочинок творить дива. Я прокинувся з думкою, що в Єлениних словах може бути рація. Тепер, перечитавши третій розділ, я вже не такий упевнений, що «дівчина з лілією» — це ейдетичний образ. Можливо, мене підвела власна читацька уява. Беруся за переклад четвертого розділу. Монтал пише про нього таке: «Папірус понищений, подекуди сильно зім’ятий — немовби стоптаний якимось звіром. Просто диво, що текст дійшов до нас непошкоджений». Оскільки мені невідомо, який подвиг ховається в цьому розділі (бо ж усталений порядок змінено), потрібно бути дуже уважним.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Місто готувалося до Ленеїв, зимового свята на честь Діоніса.

Службовці астиномії, щоб прикрасити Панафінейську дорогу, порозкидали по ній сотні квітів, однак несамовитий рух людей і звірів урешті-решт перетворив мінливе розмаїття барв на місиво з потолочених пелюсток. Загодя помістивши оголошення на мармурових табличках на монументі Героїв-епонімів[30], просто неба влаштовували змагання зі співу й танців, дарма що голоси співців загалом не надто тішили вухо, а танцюристи здебільшого виконували незграбні й шалені стрибки, не слухаючись вказівок, які давали їм гобої. Архонти[31] не хотіли лютити народ і тому не заборонили вуличних розваг, хоч і дивилися на них несхвальним оком. Юнаки з різних демів змагалися між собою у препоганих театральних виставах, а на майданах збиралися юрби, щоб подивитися на несамовиті аматорські пантоміми, що зображали давні міфи. Театр Діоніса Елевтерія відчиняв свої двері як новим, так і визнаним авторам переважно комедій (великі трагедії призначалися для Діонісій), настільки переповнених грубими непристойностями, що зазвичай дивитися їх приходили тільки чоловіки. Скрізь, а надто на агорі й у Внутрішньому Кераміку, з ранку до вечора громадилися крики, галас, регіт, міхи з вином і юрмища люду.

Місто пишалося своїми вільними поглядами, що відрізняли його від варварських народів та навіть інших грецьких міст, а тому раби також мали свято, нехай і значно скромніше: вони їли й пили краще, ніж решту днів, влаштовували танці, а у вельможних домах їм іноді дозволяли відвідувати театр, де вони мали змогу спостерігати за самими собою — акторами, що грали рабів, незграбно глузуючи з людей.

Проте чільне місце на святі займала релігія, і процесії завжди поєднували містичне й дике начало Діоніса-Вакха: жриці несли вулицями грубі дерев’яні фалоси, високо здійнявши їх угору; танцівниці шаленіли в нестямних танцях, що наслідували екстаз менад або ж вакханок — збожеволілих жінок, у яких вірили всі афіняни, хоча насправді ніколи не бачили жодної; чоловіки в масках зображали троїсте втілення бога — у Змію, Лева й Бика, застосовуючи іноді вкрай сороміцькі жести.

Здіймаючись над усім цим галасливим шаленством, Акрополь, Верхнє місто, лишався тихим і незайманим*.

__________

* Акрополь, де стояли великі храми Афіни, заступниці міста, призначався насамперед для святкування Панафінеїв, хоча, підозрюю, терплячому читачеві про це вже відомо. Привертають увагу ідеї «шаленості» й «незграбності» — імовірно,