Читати книгу - "Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса"

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Уранці того дня — сонячного й прохолодного — трупа незграбних фіванських штукарів дістала дозвіл розважати людей перед Стоєю Пойкіле[32]. Один із них, уже підстаркуватий чоловік, жонглював кількома кинджалами, але раз по раз хибив, і ножі падали на землю з несамовитим металічним брязкотом; інший штукар, здоровенний і майже голий, ковтав вогонь з двох смолоскипів і люто видихав його крізь ніздрі; решта грали мелодій на побитих беотійських інструментах. Після вступу вони наділи маски, щоб показати поетичний фарс про Тесея і Мінотавра. Мінотавра грав велетенський ковтач вогню, він нахиляв голову вперед, мовби наміряючись буцнути рогами, і лякав жартома глядачів, що зібралися довкруги колонади Стої. Зненацька міфічне чудовисько видобуло з торби потрощений шолом і демонстративно натягло його собі на макітру. Усі присутні відразу побачили, що то був шолом спартанського гопліта. Тої миті старий жонглер, що вдавав Тесея, кинувся на тварюку й заходився її гамселити, доки не повалив додолу. Пародія була простенька, і глядачі чудово збагнули, про що йдеться. Хтось вигукнув: «Свободу Фівам!», і актори хором підхопили дикий крик, тимчасом як старий фіванець переможно здіймався над здорованем у звіриній масці. Юрба хвилювалася дедалі сильніше, зчинилося сум’яття. Актори, побоюючись вартових, перервали виставу. Але натовп уже кипів: лунали антиспартанські вигуки, хто провіщав незабарне звільнення Фів, що вже багато років страждали під спартанським ярмом, хто скандував ім’я полководця Пелопіда й називав його Визволителем — за чутками, після падіння Фів він знайшов прихисток у Афінах. Здійнялася несамовита колотнеча, у якій порівну було як давньої ворожнечі до Спарти, так і хмільної та святкової веселої метушні. Нагодилися кілька вартових, але почувши, що крики спрямовані проти Спарти, а не проти Афін, взялися відновлювати порядок без надмірного запалу.

Серед усього цього несамовитого шарварку один-єдиний чоловік стояв нерухомо й видавався байдужим до галасу юрби. Високий і сухорлявий, він був одягнений у скромний сірий плащ поверх туніки і через бліде обличчя й блискучу лисину здавався поліхромною статуєю, що оздоблює вхід до Стої. До нього спокійною ходою підійшов другий чоловік, гладкий і невисокий на зріст — цілковита протилежність першого — із товстою шиєю і гостроверхою головою. Вони коротко привіталися, наче обоє чекали цієї зустрічі, і поки юрба розходилася, а крики, що на ту мить перейшли у брудну лайку, помалу стихали, чоловіки рушили з агори однією з вузьких вуличок, що вели вниз.

— Оскаженілий простолюд лає спартанців на честь Діоніса, — зневажливо мовив Діагор, неоковирно підлаштовуючи свою навальну ходу до важких Гераклових кроків. — Вони плутають сп’яніння зі свободою, свято з політикою. Хіба нас обходить доля Фів чи будь-якого іншого міста, коли ми показали, що нам байдуже навіть до Афін?

Геракл Понтор, що цікавився політикою і, як порядний афінянин, зазвичай брав участь у бурхливих суперечках на Зборах, відказав:

— Наша рана кривавить, Діагоре. Насправді наше бажання, щоб Фіви позбулися спартанського ярма, показує, що Афіни нам небайдужі. Так, ми зазнали поразки, але вчиненої зневаги ми не пробачаємо.

— А через що сталася та поразка? Через наш безглуздий демократичний устрій! Якби ми дозволили правити найкращим, а не всьому народу, то мали б тепер імперію…

— Я волію мати невеликі збори, на яких можна кричати, ніж величезну імперію, у якій доведеться мовчати, — відповів Геракл і враз пошкодував, що нема кому записати його влучний вислів.

— А чого це ти мав би мовчати? Якщо будеш серед найкращих, то зможеш говорити, а якщо ні, то чому б тобі спершу не домогтися права бути серед них?

— Бо я не хочу бути серед найкращих, але хочу говорити.

— Але ж ідеться не про твої хотіння, Геракле, а про добробут Міста. Ось приміром, кому б ти довірив кермувати судном? Більшості моряків чи тому, хто найкраще тямить у мореплавстві?

— Тому, хто тямить, певна річ, — відказав Геракл і, помовчавши, додав: — Але тільки тоді, якщо мені дозволять говорити під час плавання.

— Говорити! Говорити! — роздратувався Діагор. — Навіщо тобі право говорити, якщо ти ним майже не користуєшся?

— Ти забуваєш, що право говорити поміж іншим полягає і в праві мовчати, коли нам хочеться. А тепер дозволь мені скористатися цим правом, Діагоре, і закрити цю тему, адже понад усе на світі я не терплю марнувати час, і хоча достеменно не знаю, що це значить, але суперечка з філософом про політику дуже скидається на марну витрату часу. Ти отримав мою звістку?

— Так, і маю тобі сказати, що у Анфіса та Евнея сьогодні вранці немає навчання в Академії, вони будуть у Колоноському[33] гімнасії. Але, Зевса ради, я гадав, що ти прийдеш раніше. Я чекав на тебе у Стої відтоді, як повідчинялися ятки торговців, а вже майже полудень.

— Власне кажучи, я встав удосвіта, але не мав змоги прийти раніше: дещо розслідував.

— Це пов’язано з моєю справою? — пожвавився Діагор.

— Ні, з моєю, — Геракл спинився перед візком продавця солодкого інжиру. — Не забувай, Діагоре, що ця справа — моя, хоча ти й платиш за неї. Я розслідую не причину того начебто страху в очах твого учня, а ту загадку, що її, як мені видається, я зауважив на його трупі. Почому інжир?

Філософ нетерпляче сопів, поки розгадник наповнював невеличку торбинку, яку носив, перекинувши через плече, поверх лляного плаща. Вони знову рушили узвозом.

— І що ти виявив? Можеш мені розповісти?

— Правду кажучи, небагато, — визнав Геракл. — Оголошення на одній з табличок на монументі Героїв-епонімів повідомляє, що Народні збори вчора ухвалили влаштувати на Лікавіті облаву на вовків. Тобі відомо про це?

— Ні, але рішення, як на мене, цілком слушне. Шкода тільки, що для нього потрібна була Трамахова смерть.

Геракл кивнув.

— Я також глянув на список новобранців. Схоже, Анфіса забирають до війська…

— Так, — підтвердив Діагор. — Він саме дійшов ефебового віку. До речі, якщо не поквапимося, то не застанемо їх у гімнасії…

Геракл знову кивнув, але не пришвидшив своєї неспішної, вайлуватої ходи.

— І ще одне: того ранку ніхто