Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

нашу нову дійсність. Про сіре пальто на маминих плечах, коли я притуляюся до неї, поки потяг усе їде та їде. Про татове обличчя, поросле смутком. Про все, що я б віддала, аби повернути ті темні й голодні години. Про перетворення батьків на дим. Обох батьків. Гадаю, тато також мертвий. Я майже відкрила рота спитати Маґду, чи ми можемо сподіватися, що не цілком осиротіли сьогодні, та бачу, що вона випустила волосся з рук і воно тепер у пилюці на землі.

Нарешті принесли одяг — сірі сукні незбагненного розміру, пошиті з грубої бавовни та колючої вовни. Небо темнішає. Вони заганяють нас у похмурі порожні бараки, де ми спатимемо на багатоярусних нарах, по шестеро на кожних. Яке полегшення зайти до цієї потворної кімнати і не бачити димар, з якого безупинно валить дим. Капо, молода жінка, яка поцупила мої сережки, розподіляє між нами койки та пояснює правила. Надвір уночі не можна. У бараці є відро — це наша нічна дамська кімната. Ми з Маґдою і нашими сусідками по ліжку намагаємося розміститися на верхньому ярусі. Ми з’ясовуємо, що буде більше місця, якщо лежати валетом в шаховому порядку. Та все одно жодна з нас не може ні перевернутися, ні змінити позу, не зіштовхнувши іншу. Ми розробляємо систему, як перевертатися всім разом, синхронізуючи рухи. Капо роздає миски кожній новій ув’язненій.

— Не загуби її, — попереджає вона. — Немає миски — немає їжі.

У бараці темнішає, ми стоїмо в очікуванні нових вказівок. Нас нагодують? Чи накажуть спати? Ми чуємо музику. Мабуть, то мені ввижаються звуки духових та струнних, але сусідка пояснює, що в таборі є оркестр, у якому соло виконує скрипалька світового класу. «Клара!» — моя перша думка. Але вона каже, що скрипалька з Відня.

Ми чуємо надворі уривки розмов німецькою, що наближаються. Капо стає струнко, коли двері з тріскотом відчиняються. Я впізнаю офіцера у формі, що стоїть на порозі. Бачила його в селекційній черзі. Це точно він. Я вже бачила, як він посміхається, розтуляючи губи, вже бачила його щілину між передніми зубами. Доктор Менґеле. Витончений вбивця та шанувальник мистецтва. Вечорами він курсує між бараками, шукає обдарованих ув’язнених, аби розважитися. Він заходить зі свитою асистентів і кидає погляд, наче сітку, на всіх новоприбулих, що стоять у мішкуватих сукнях з незграбно остриженими головами. Ми стоїмо нерухомо, спинами до дощатих ліжок по периметру кімнати. Він перевіряє нас. Маґда ледве чутно торкається моєї руки своєю. Доктор Менґеле вигаркує запитання, і перш ніж я зрозумію, що відбувається, дів­чина, найближча до мене, яка знала, що я займалася балетом та гімнастикою у Кошші, підштовхує мене вперед, ближче до Янгола Смерті.

Він оглядає мене. Я не знаю, куди подіти очі. Я утупилася прямо перед собою, на відчинені двері. Оркестр влаштувався на вулиці. Вони притихли, очікують на накази. Я почуваюся, наче Еврідіка у підземеллі, чекаючи, коли Орфей візьме акорд на своїй лірі, який розтопить серце Аїда та звільнить мене. Чи Саломея, змушена танцювати для свого вітчима, Ірода, знімаючи вуаль за вуаллю й відкриваючи свою плоть. Невже танок надає їй владу? Чи навпаки — позбавляє її?

— Маленька танцівниця, — каже доктор Менґеле. — Станцюй для мене.

Він наказує музикантам розпочинати. Знайомі звуки вступу вальсу «Блакитного Дунаю» проникають у темну тісну кімнату. Очі Менґеле уп’ялися в мене. На щастя, я так добре пам’ятаю рухи «Блакитного Дунаю», що можу танцювати його вві сні. Але мої кінцівки такі важкі, наче я у нічних жахіттях, коли немає змоги втекти від небезпеки.

— Танцюй! — наказує він знову, і я відчуваю, як моє тіло починає рухатися. Спочатку мах ногою. Потім пірует і оберт. Шпагат. Підвестися. Поки я виконую фігури, вигинаюся та обертаюся, я чую, як він говорить до асистента. Він не зводить з мене очей, але й не покидає своїх обов’язків. Я чую його голос крізь музику. Він обговорює з іншим офіцером, які з сотні присутніх дівчат будуть знищені наступного разу. Якщо я зроблю помилку, якщо він буде незадоволений моїм танцем, то я можу опинитися серед них. Я танцюю. Я танцюю. Я та, що танцює у пеклі. Мені нестерпно дивитися на ката, поки він виносить нам вирок. Я закриваю очі.

Я зосереджуюся на рухах, на роках тренувань — кожна лінія, кожен вигин мого тіла як рядок поеми, моє тіло розповідає історію. Дівчинка заходить, танцюючи. Вона обертається, захоплено і чуттєво. Потім вона зупиняється, вона розмірковує та спостерігає. Що чекає на неї в наступні години? Кого вона зустріне? Вона обертається до фонтану, зводить руки, широко розводить, охоплює ними всю сцену. Вона нагинається, піднімає квіти, по одній жбурляє їх своїм шанувальникам і випадковим глядачам, кидає людям квіти як символи любові. Я чую, як скрипки набирають темп. Моє серце також. У темряві, що поглинула мене, я чую, як мамині слова повертаються до мене, наче вона тут, поруч, у нашій порожній кімнаті, чую її шепіт на дні музики. Просто запам’ятай, ніхто не зможе відібрати в тебе те, що ти тримаєш у своїй голові. Доктор Менґеле, мої голодні співув’язнені з ледве прикритими шкірою кістками, залишки непокори, які ще тепляться, та й ті незабаром зникнуть, навіть моя люба сестра — все зникає, існує лише світ у моїй голові. «Блакитний Дунай» стихає, і тепер я чую Чайковського, «Ромео і Джульєтту». Підлога барака перетворюється на сцену Будапештської опери. Я танцюю для своїх прихильників у залі. Я танцюю під яскравим світлом прожекторів. Танцюю для свого коханця, Ромео. Він підіймає мене високо над сценою. Я танцюю заради кохання. Я танцюю заради життя.

Поки я танцюю, то усвідомлюю одну розумну річ, яку ніколи не забуду. Я так ніколи й не зрозумію, яким дивом зійшла на мене ця гадка. Вона ще багато разів рятуватиме моє життя, навіть після того, як ці жахіття закінчаться. Я знаю, що доктор Менґеле, серійний вбивця, який сьогодні вранці спалив мою матір, насправді жалюгідніший за мене. Я можу бути вільна у своїй голові, а він — ніколи. Він завжди житиме з тим, що накоїв. Він більше в’язень, ніж я. Мій танець добігає кінця, я сідаю у граціозний шпагат, і молюся, але не за себе. Я молюся за нього. Я молюся, аби він, заради власного ж блага, не мав потреби вбивати мене.

Здається, він вражений моїм виступом,