Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

У перші тижні перебування в Аушвіці я навчилася правил виживання. Якщо можеш поцупити шматок хліба в охоронців — ти геройка, але якщо вкрадеш у співув’язнених — ганьба тобі й смерть. Конкурування й зухвалість призведуть до програшу, проте взаємодія — це суть самої гри. Вижити значить переступити через власні потреби і присвятити себе будь-чому чи будь-кому іншому. Для мене будь-хто — це Маґда, а будь-що — це надія знову побачити Еріка, завтра, коли я стану вільна. Аби вижити, ми формуємо для себе внутрішній світ, власний рай, навіть з розплющеними очима. Я пам’ятаю, як одна ув’язнена примудрилася зберегти свою фотокартку з минулого життя, на ній вона була з довгим волоссям. У такий спосіб вона нагадувала собі, хто вона така, вірила, що ця людина досі існує. Ця фотокартка стала її втіхою та зберегла їй волю до життя.

Пам’ятаю, як кілька місяців по тому, взимку, нам видали старі пальта. Вони просто кидали в нас ці пальта, вимушено, взагалі не зважаючи на розміри. Ми самостійно мали знайти, хто має потрібний розмір, та змагатися за нього. Маґді пощастило. Їй кинули товсте тепле пальто, довге та важке, з ґудзиками по всій довжині до самої шиї. Воно було таке тепле, таке жадане. Але вона його негайно виміняла. Пальто, яке вона отримала натомість, було химерне, тонке, ледве прикривало коліна і зовсім відкривало груди. Сексуальна річ була потрібніша Маґді для виживання, ніж тепла. Відчуваючи себе привабливою, вона дечого набувала: почуття гідності мало для неї більшу цінність, ніж фізичний комфорт.

Пам’ятаю, як ми жадали бенкетних страв, навіть коли голодували. В Аушвіці ми весь час готували. Ми уявляли, ніби накриваємо святковий стіл щогодини, сперечаючись, скільки паприки треба додавати до угорського курячого паприкашу чи як зробити найсмачніший у світі семишаровий шоколадний торт. Ми прокидалися о четвертій ранку на апель, ранкову перекличку, і, стоячи у холоднечі та темряві, поки нас рахують і знову перераховують, ми вдихали запашні насичені аромати щойно приготованого м’яса. Маршируючи на щоденну роботу — до складу, що називався «Канада», де нам наказано було сортувати речі новоприбулих в’язнів, до бараків, які ми мали прибирати, і прибирати, і прибирати, до крематоріїв, де ті, кому пощастило найменше, були вимушені збирати золоті зуби, волосся та шкіру з трупів, що чекали на спалення — ми вели розмови, ніби прогулювалися дорогою до ринку, плануючі наше меню на тиждень, про те, як ми перевірятимемо стиглість кожного фрукта та овоча. Ми давали одна одній кулінарні уроки. Як треба готувати угорську плацинду. Наскільки тонкими мають бути млинці. Скільки цукру треба додавати. Скільки горіхів. Ти кладеш тмин до трансильванського гуляшу7? Ти додаєш дві цибулини? Ні, три. Ні, півтори достатньо. Через ці уявні страви в нас непомірно текли слинки, а коли ми їли нашу справжню, єдину за цілий день страву — водянистий суп зі шматочком черствого хліба, — мені хотілося розповісти про гуску, що її мама тримала на горищі й щодня годувала зерном, а її печінка все розбухала і розбухала, доки нарешті не настав час зарізати гуску і перемолоти її печінку в смачнюче пате. А коли ми, знесилені, лягали на наші нари вночі та нарешті засинали, ми бачили їжу й уві сні. Сільський годинник б’є десяту ранку, тато прослизає до нашої квартири з пакунком від м’ясника з крамниці на іншому боці вулиці. Сьогодні він приніс загорнутий у газету шмат свинини.

— Діцуко, йди покуштуй, — він киває головою, підкликаючи мене до себе.

— Ну і який приклад ти показуєш, — буркотить мама, — годуючи свининою єврейську дівчинку?

Але вона майже усміхається. Вона готує струдель, розкачуючи тісто по обідньому столу, розтягуючи його руками і дмухаючи під нього, допоки воно не стане тонше за аркуш паперу.

Присмак перцю й вишень у маминому струдлі; яйця з прянощами; паста, яку вона нарізала вручну так швидко, що я боялася, аби вона не відрізала собі пальця; і особливо хала, наш передсуботній хліб. Мама насолоджувалася процесом приготування так, наче створювала витвір мистецтва, але не меншу насолоду їй приносила й сама приготована страва. Фантазії про їжу підтримували нас в Аушвіці. Як спортсмени й музиканти вдосконалюють свою майстерність розумовими практиками, так і ми, митці бараків, завжди були поглинуті творчістю. Страви, приготовані в нашій голові, певним чином підживлювали нас.

Однієї ночі перед сном ми влаштовуємо конкурс краси. Ми позуємо у наших сірих безрозмірних сукнях та тьмяній спідній білизні. Одна угорка каже, що вся краса в плечах. Ніхто не може стати в позу так майстерно, як Маґда. Вона отримує перемогу. Спати ще ніхто не хоче.

— Ось вам ще один конкурс, — каже Маґда. — У кого кращі цицьки?!

Ми роздягаємося в темряві й дефілюємо, демонструючи груди, що стирчать. Ще кілька місяців тому я тренувалася у студії більше п’яти годин на день. Часом я просила тата натиснути мені на живіт та перевірити, яка я сильна. Я могла навіть підняти та нести його. Зараз, оголена в холодному бараці, я так само пишаюся своїм тілом. Раніше я заздрила маминим округлим спокусливим формам і соромилася своїх маленьких грудей. Але саме такі груди цінуються в Європі найбільше. Я крокую, задерши носа, як модель. І виграю ці змагання!

— Моя славетна сестричка, — каже Маґда, коли ми засинаємо.

Ми самі обираємо, чого нас може навчити жахіття. Ми можемо озлобитися через смуток і страх. Стати ворожими. Скам’янілими. Чи триматися невинної частини себе, жвавої та допитливої.

Іншої ночі я дізнаюся, що молода жіночка на сусідніх нарах до війни була заміжня. Я докучаю їй запитаннями.

— На що це схоже, — запитую я, — належати чоловікові?

Я цікавлюся не сексом, ну, не тільки ним. Безперечно, пристрасть теж цікавить мене. Ще більше мене турбує питання належності чоловікові на щоденній основі. У її зітханні я чую відлуння дечого дивовижного, неушкодженого втратою. Впродовж кількох хвилин, поки вона розповідає, я дивлюся на інший шлюб, не такий, у якому жили мої батьки. Він осяяний світлом, він навіть кращий за мирний спокій любові дідуся та бабусі.