Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

Мамині слова «добре, що в тебе є мізки, бо з вродою тобі не пощастило» лише розпалювали мій страх, що я неповноцінна, нікчемна. В Аушвіці мамин голос у моїй голові набув іншої виразності. У мене є мізки. Я розумна. Я з усім впораюся. Слова, що лунали в моїй голові, сприяли здатності зберігати надію. Так само це працювало і з іншими ув’язненими. Нам вдалося віднайти в собі внутрішній стрижень та спертися на нього. Розмовляючи з внутрішнім «Я», ми почувалися вільними всередині, мали змогу дотримуватися моральних принципів, набували підґрунтя та впевненості, навіть коли зовнішні сили прагнули контролювати та нищити нас. «У мене все добре, — навчилися ми казати. — Я невинна. Якось воно вже зміниться на краще».

В Аушвіці я приятелювала з однією дівчиною. Вона була дуже хвора та знесилена. Щоранку я боялася, що можу знайти її мертвою на нарах, щоразу в селекційні черзі я боялася, що її відправлять на смерть. Та щоразу вона дивувала мене. Їй щоранку вдавалося зібратися силами, аби працювати впродовж усього дня. Її очі жваво блищали щоразу, коли вона стояла у селекційній черзі, дивлячись в обличчя доктора Менґеле та чекаючи на вказівки його пальця. А ввечері вона тяжко плюхалася на койку та ледве могла дихати. Я запитувала в неї, як їй вдається триматися.

— Я чула, нас мають звільнити до Різдва, — відповідала вона.

Вона лічила дні, а потім й години, ретельно викреслюючи їх в уявному календарі у своїй голові, та твердо вирішила дожити до звільнення.

Різдво прийшло, а визволителі ні. Наступного дня вона померла. Гадаю, її внутрішній голос живив її, але, втративши надію, вона не змогла втримати життя. Всі, хто оточував мене, — офіцери СС, капо, співув’язнені, — казали мені кожної миті щодня, від апелю вранці до кінця роботи ввечері, у селекційних чергах та чергах за їжею, що я ніколи не виберуся з табору смерті живою. Я тим часом розвивала свій внутрішній голос, який запевняв мене в протилежному, аби він заглушив їхні слова. «Колись це скінчиться, — казала я собі. — Якщо я виживу сьогодні, то завтра буду вільна».

В Аушвіці нас щодня відправляли до душових, і кожний душ лякав невизначеністю. Ми ніколи не знали, піде з кранів вода чи газ. Я з полегшенням видихаю, коли на нас починає литися вода, змащую тіло розм’яклим милом. Я ще не зовсім шкіра та кості. Після побоювання я відчуваю спокій і можу тепер дослідити себе. Мої руки, стегна та живіт підтягнуті, бо танцювальні м’язи досі в тонусі. Я поринаю у фантазії про Еріка. Ми студенти університету, мешкаємо в Будапешті. Ми захопили книги та йдемо вчитися у кафе. Його очі відриваються від сторінки та мандрують моїм обличчям. Я відчуваю, як він зупинив погляд на моїх очах. Уявляючи, як я підіймаю до нього своє обличчя для поцілунку, я раптом усвідомлюю, що в душових запанувала тиша. У мені все захололо. Чоловік, якого я боюся більше за інших, стоїть у дверях. Янгол Смерті дивиться прямо на мене. Я втупилася поглядом у підлогу, чекаючи, коли інші знову почнуть дихати, аби зрозуміти, що він пішов. Але він не йде.

— Гей, ти! — гукає він. — Моя маленька танцівниця.

Я намагаюся зробити голос Еріка в своїй голові гучнішим за Менґелів. Я ніколи не забуду твої очі. Я ніколи не забуду твої руки.

— Підійди, — наказує він.

Я йду. А що я можу вдіяти? Я прямую до ґудзиків на його пальті, дивлюся перед собою, уникаючи очей своїх співув’язнених, боюся побачити в них віддзеркалення свого страху. «Дихай, дихай», — кажу я собі. Він йде коридором до кабінету, я йду за ним, оголена та мокра. Вода стікає з мого тіла на холодну підлогу. В кабінеті стоїть стіл та крісло. Він спирається на стіл і неспішно оглядає мене. Я надто перелякана, у голові туман, лише ледве відчуваю рефлекторні поштовхи по всьому тілу. Вдар його. Ногою прямо в обличчя. Впади на підлогу верчиком і міцно тримай себе. Що б він не надумав робити зі мною, сподіваюся, це скінчиться швидко.

— Підходь ближче, — каже він.

Я повільно рухаюся до нього, дивлюся в його обличчя переді мною, але не бачу його. Я зосереджена на своїй живильній силі, на «я витримаю, я витримаю». Я наблизилася до нього, я відчуваю його тіло. Запах ментолу. Присмак бляшанки на своєму язику. Поки я тремчу, я відчуваю, що жива. Він порається з ґудзиками на своїм пальті. Я витримаю, я витримаю. Я згадую маму, її довге, довге волосся. Як вона закручує його на потилиці, а на ніч розпускає, ніби завісу. Я оголена наодинці з її вбивцею, але він не має влади над тим, щоби забрати її в мене. Щойно я наблизилася до нього настільки, що він може торкнутися мене пальцями, які я наказала собі не відчувати, з сусідньої кімнати лунає телефонний дзвінок. Він здригається. Защіпає пальто.

— Не ворушися, — командує він, відчиняючи двері.

Я чую, як він взяв слухавку в сусідній кімнаті, відповідає спокійно та односкладно. Я не розмірковую. Я тікаю. Наступне, що я пам’ятаю, — я сиджу збоку від сестри, ми поглинаємо щоденну порцію супу, шматочки картопляних шкірок виринають з рідкого бульйону, наче короста. Мене не покидає страх, що він знайде та покарає мене, закінчить те, що почав, або ж відправить мене на смерть. Цей страх переслідує мене. Я не знаю, що зі мною станеться. Але зараз я тримаюся за внутрішній стрижень, я наспівую у своїй голові. Я вижила сьогодні. Я вижила сьогодні. Завтра я буду вільна.

7 Szekely gulyas, де szekely (секеї) — назва етнічної групи угорців, що мешкають на території Трансильванії.

Розділ 4

Колесо

Якоїсь миті влітку 1944 року ми з Маґдою усвідомили, що до табору більше не привозять угорських євреїв. Згодом ми дізнаємося, що в липні прем’єр-міністр Горті, втомившись грати за правилами німецької влади, призупинив депортації. Надто пізно. Нас сотні тисяч уже було відправлено до таборів, чотириста тисяч знищено лише впродовж двох минулих