Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

місяців. У жовтні уряд Горті здався нацистам. Двісті тисяч євреїв, які на той час перебували в Угорщині, більшість у Будапешті, не було відправлено до Аушвіцу. Їх пішки вели більше трьохсот кілометрів до Австрії. На той час ми не знали про це, ми взагалі нічого не знали про те, що відбувається за межами табору, — ні про життя, ні про війну.

Одного зимового ранку ми, як зазвичай, стоїмо в черзі. Мороз кусається. Нам мають набити татуювання. Я чекаю на свою чергу. Я закочую рукав, підставляю руку. Рухаюсь автоматично, роблю те, чого від мене вимагають, мені так холодно і голодно, так холодно і голодно, що ще трохи, і я заклякну. Чи знає хтось, що я тут? Я весь час думала про це впродовж перебування в таборі, а тепер це запитання постає в моїй голові мляво, наче ледве пробивається крізь густий безпросвітний туман. Не можу пригадати своїх звичних думок. Мушу нагадувати собі уявляти Еріка. Коли я свідомо змушую себе думати про нього, то не можу чітко відтворити його обличчя у своїй уяві. Мушу хитрістю виманювати спогади зі своєї пам’яті, вихоплювати зненацька. Де Маґда? Це питання зі мною, коли я прокидаюся, коли ми маршируємо на роботу, перед тим, як мене поглине сон. Я мацаю поглядом навкруги, аби переконатися, що вона досі поряд. Навіть коли наші погляди не перетинаються, я знаю напевно, що вона стежить за мною. Я стала зберігати хліб з вечері, аби ми могли розділити його зранку.

Офіцер з голкою та чорнилами стоїть прямо переді мною. Він бере голку, починає проколювати, але раптом відштовхує.

— Я не збираюся витрачати на тебе чорнила, — каже він і штовхає мене до іншої черги.

— Ця черга на смерть, — каже дівчина поряд зі мною. — Це кінець.

Вона вся сіра, наче вкрита пилом. Інша дівчина попереду в нашій черзі молиться. Хоч я вже певний час перебуваю в місці, де загроза смерті постійно висить над нами, цей момент все одно пронизує мене до кісток. Раптом я думаю про різницю між вбиванням та вбивством. Аушвіц це й одне, й інше. З димарів валить і валить дим. Кожна мить може бути останньою. То навіщо хвилюватися? Нащо витрачати сили? Якщо ця мить, ця сама мить моя остання на Землі, чи я справді маю витрачати її на покірність та визнання поразки? Чи я маю провести її так, наче я вже мертва?

— Ми ніколи не знаємо, яка черга що значить, — відповідаю я дівчині.

От якби невідомість робила нас допитливими, замість того, щоб страх викручував наші нутрощі? І тоді я бачу Маґду. Її відібрали до іншої черги. Якщо мене відправляють на смерть, чи для роботи, чи для переміщення до іншого табору, як вони вже почали робити з іншими… то мене не обходить більше нічого, окрім як бути поряд зі своєю сестрою. Ми одні з небагатьох ув’язнених, кого, на щастя, не цілком відірвали від родини. Не буде перебільшенням, якщо я скажу, що живу заради сестри, а вона живе заради мене. На дворі метушня. Я не знаю, яка черга що значить. Єдина річ, у якій я впевнена — я маю йди до того, що на нас чекає попереду, разом із Маґдою. Навіть якщо на нас чекає смерть. Я дивлюся на вкриту настом сніжну прогалину, що розділяє нас. Охоронці з усіх боків. Я не маю плану. Час тягнеться так довго і біжить так швидко. Ми з Маґдою дивимося одна на одну. Я бачу її сині очі. Раптом я виходжу з черги. Я роблю колесо, і ще, і ще, руки до землі, ноги до неба, ще оберт, ще оберт. Охоронець витріщився на мене. Ось він прямо, а тепер догори дриґом. Щосекунди я очікую на кулю. Я не хочу помирати, але і припинити обертатися не можу. Він не зводить зброю. Він надто здивований, аби застрелити мене? Чи я не бачу, бо голова йде обертом? Він підморгує мені. Клянуся богом, я бачила, як від підморгує. «Ну добре, — він ніби каже, — цього разу твоя взяла».

За ті кілька секунд, поки я тримаю загальну увагу на собі, Маґда перебігає через двір до моєї черги. Ми розчинилися в натовпі дівчат, очікуючи на будь-що попереду.

Нас женуть через крижаний двір до залізничної платформи, де ми зійшли з потяга шість місяців тому, де нас розділили з татом, де ми йшли по обидва боки від мами в останні хвилини її життя. Тоді грала музика, а зараз тиша. Якщо вітер може бути тихий. Я вже давно не розрізняю звуки повсякчасних поривів дражливого морозного вітру, широких зітхань пащі смерті та зими. В голові кишить запитаннями та припущеннями, але я вже так звикла до них, що навіть не відчуваю їх як окремі думки. Це завжди майже кінець.

Ми просто їдемо до місця, де працюватимемо, доки не скінчиться війна. Так нам оголосили. Якби ми послухали новини хоч дві хвилини, ми б дізналися, що сама війна може стати наступною жертвою. Що поки ми стоїмо тут та чекаємо, коли треба буде залізати вузькою рампою до вагонів, російські війська наближаються до Польщі з одного боку, а американські — з іншого. Нацисти евакуюють Аушвіц частинами. Ув’язнені, яких ми залишаємо позаду, точніше ті, хто переживуть ще місяць в Аушвіці, будуть звільнені.

Ми сидимо в темряві, чекаємо, коли потяг рушить. Солдат Вермахту, не СС, просовує голову у двері вагону і говорить до нас угорською.

— Ви маєте їсти, — каже він. — Неважливо, що вони робитимуть, не забувайте їсти, бо вас можуть звільнити, може навіть скоро.

Він дарує нам надію? Чи порожні обіцянки? Чи бреше? Цей солдат, як і нілашисти на цегельній фабриці, поширює чутки. Рупор влади, що глушить наші передчуття. Хто нагадуватиме голодному поїсти?

Кілометри огорожі й снігу підсвічують його обличчя в темряві, і мені здається, що його очі ласкаві. Як дивно, що доброта тепер здається нам лише грою світла.

Я втрачаю лік часу через невпинних рух. Я дрімаю на Маґдиному плечі, а вона на моєму. Зненацька я прокидаюся від її голосу. Вона говорить до когось, але я не можу роздивитися в темряві.

— Моя вчителька, — пояснює вона. Та, з цегельної фабрики, що її