Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

Я уважніше придивилася до його бесідника: чи викриє підробку? Ходити в море під несправжнім гербом — це злочин, за який тобі на все життя буде заборонено ступати на борт будь-якого судна.

Гаваньмейстер двічі перечитав документ, згорнув його, щось нашкрябав у себе в зошиті.

— Не люблю я в нашому порту кораблів не за розкладом, — буркнув він.

— Та ми туди й назад. Нам потрібні лише кілька речей, відтак підемо далі до Бастіана. — Зола був сама чемність і ґречність.

Гаваньмейстер уже приготувався щось заперечити, аж тут Зола витягнув із кишені маленького гаманця й тицьнув йому. Гаваньмейстер поверх його плеча озирнув причал, а тоді мовчки взяв хабар.

Клов спустився на пристань і став поряд зі мною. Зола кивнув йому, і штурман рушив у бік поселення. Я пішла за ним назирці, проштовхуючись між торговцями й корабельними майстрами; нарешті ми вийшли на вулицю.

Бруківку тут було викладено з широких пласких каменів, на відміну від круглих сероських, ба більше — вони були ще й чисті. Жодної брудної калюжі, жодної купи докерського мотлоху на вуличках, а віконця всіх будинків прозоро сяяли.

Туман уже танув у сонячних променях, а я роздивлялася будиночки з червоної цегли, які ми проминали. Круглі вікна на фасадах віддзеркалювали наші з Кловом постаті. Знову ми простуємо кудись удвох: знайома сцена. Тільки тепер дивитися на неї не хочеться.

Про портове місто Саґсай Голм я майже нічого не чула, крім того, що батько побував там кілька разів, коли Торговельна рада Звуження проводила там зустріч із Торговельною радою Безіменного моря. Тоді Сент поступово домігся свого: здобув дозвіл торгувати в цих водах. Хай там як він цього досяг,

це були явно незаконні методи, та зрештою він отримав те, чого прагнув.

Клов проштовхувався крізь натовп, а я йшла за ним, намагаючись не відставати. Він, схоже, чітко розумів, куди йде, повертав то туди, то сюди, не дивлячись на від руки написані вказівники з назвами вулиць і провулків. Коли він нарешті зупинився, ми стояли навпроти круглого вітражного віконця. Обрамлені шматочки скла були припасовані один до одного, ніби деталі мозаїки, і всі відбивали небо над нашими головами, яке поступово яснішало.

Клов сунув скриньку під пахву й потягнувся до дверного молотка. Стук відгукнувся лункою луною, проте за дверима панувала тиша, а за вікном усе так само було темно. Клов постукав знову — і тоді віконце раптом прочинилося.

Перед нами постала дрібна жіночка, убрана поверх сукні в поношений шкіряний фартух. Обличчя розпашіле, на широкий лоб спала темна прядка.

— Чого вам?

— Треба дещо здати, — заявив Клов, не приховуючи намірів.

— Гаразд.

Жінка розчахнула двері й дістала з кишені фартуха стосик аркушиків. Покрутила носом, зручніше вмощуючи окуляри на переніссі.

— Цього тижня в нас деяка запарка.

— А мені треба сьогодні.

Її жест завмер на півдорозі, вона глянула на Клова поверх окулярів і розсміялася.

— Це неможливо.

Той нічого не відповів, і жінка вперлася рукою в бік.

— Слухайте, у нас є черга…

— Розумію. — Клов уже ліз до кишені.

Дістав важкенький гаманець, мовчки вручив жіночці. Тоді пояснив:

— Це за клопоти.

Жінка примружилася, і він додав:

— Звісно, це поверх звичайної оплати.

Вона, схоже, замислилася над пропозицією. Задумливо скривила губи.

Скільки вже гаманців у мене на очах повитягали з кишень Зола з Кловом! Мені аж цікаво стало: схоже, на цьому способі Зола ґрунтував усі свої справи. Він достоту поспішав і був готовий ризикувати. Нащо йому це дводенне пірнання й поспішна оборудка на Саґсай Голмі? Він почепив на «Селену» фальшивий знак і став у порту за підробленими документами. Що ж могло бути вартим можливої втрати дозволу на торгівлю?

Жінка ще якусь хвильку повагалася, відтак узяла гаманця і зникла за дверима. Клов увійшов досередини й рушив за нею, а я зачинила за нами двері.

І відразу в повітрі зачувся спів коштовностей. Глибоке тремтіння халцедону та пронизлива бурштинова пісня. Низьке й рівне гудіння оніксу. Звуки тиснули на мене звідусіль, немов товща води під час занурення в море.

Жінка привела нас до тісної приймальні, освітленої лише промінням, що падало з великого

вікна.

— Чаю? — запропонувала вона, стягнула фартух через голову, повісила його на стінку. — Нам знадобиться певний час.

Клов ствердно кивнув, і вона відсунула стулку розсувних дверцят, за якими в кабінеті біля дерев’яного столу сидів якийсь чоловік.

— Це термінове. — Вона жбурнула гаман на стіл перед ним, той звів голову та з-за дверей окинув нас поглядом.

Жінка нахилилася над столом, промовляючи щось так тихо, що нам не було чутно, і чоловік сховав шматочок кварцу, з яким працював, у коробочку, що стояла перед ним. Зблиснув камінь на його персні. Металева поверхня поблякла й мала подряпини: тож він уже не перший рік у справі.

Чоловік хутко розчистив стіл, озирнув нас ізгори донизу.

— Ви щойно прибули зі Звуження?

За стінкою дзенькнула кришечка чайника.

— Прибули, — коротко підтвердив Клов не без підозрілості.

— То краще не тягніть сюди всяке лихо, — спересердя пробурмотів чоловік.

— Яке лихо? — перепитала я.

Клов кинув на мене сердитий погляд: мовчи, мовляв.

— Оті справи зі спаленням кораблів, — відказав чоловік. — Я вчора наслухався в торговому домі.

Клов перевів погляд на мене.

— Якийсь торговець на Звуженні йде з порту в порт і підпалює кораблі. Шукає судно, що зветься «Селена».

Я завмерла, серце аж ніби стрибнуло до горла.

Сент. Або Вест. Це точно.

Тільки от Вест із командою «Жоржини» не чинитимуть такого відвертого нахабства, бо дістанеться їм кара від Торговельної ради. Якщо вони мене шукають, то без зайвого шуму. Але в кожному порту Звуження палають кораблі… це дещо схоже на поведінку мого батька.

Я схвильовано засопіла. Губи затремтіли, і на них ніяк не втримувалася посмішка. Я розвернулася до вікна стерти непрошену сльозу, щоб її не помітив Клов. А він напевне і не здивований. Він навіть