Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

Я навіть не дозволяла собі на це сподіватися, та в глибині душі вірила, що він мене розшукуватиме.

Чоловік за столом відкрив скриньку, округлив очі й витягнув перший камінь — шмат чорного турмаліну. Не гаючи часу, сунув його під лупу й узявся опрацьовувати цей чудовий екземпляр.

Клов усівся в крісло, присунуте до цегляного каміна з іншого боку кімнатки, закинув ногу за ногу.

— Так ти мені розкажеш, що сталося вчора під час того занурення?

Я стишила голос, не відриваючи погляду від торговця.

— А ти мені розкажеш, що такого тобі заподіяв Сент, що ти здибався із Золою?

Погляд звужених Кловових очей аж обпік мені шкіру.

— Так воно й було, правда? Сент десь тебе зрадив,

і ти вирішив помститися. Ніхто не знає Сентових справ так добре, як ти, і нікому більше не відомо про те, що він має доньку. І ці знання роблять тебе просто знахідкою для Золи.

Жінка повернулася до приймальні з тацею, уставленою всім потрібним для чаювання, і з гучним стукотом поставила на низенький столик. Спочатку наповнила Кловову філіжанку, відтак мою, і я втупилася в неї, споглядаючи мерехтіння світла на поверхні ароматної рідини.

— Щось іще можу запропонувати?

Клов заперечно махнув рукою, господиня зняла зі стіни фартух і пішла до робітні. Сіла з іншого боку стола — навпроти чоловіка, який уже роздивлявся інший камінь.

— Я бачила Сента. У Серосі, — повідомила я. — Він сказав, що тебе більше немає.

Клов підніс філіжанку до губ і рвучко ковтнув.

— Я гадала, це означає, що ти помер. — У тихій кімнаті ці слова пролунали важко, немов упали каменем.

— Ну а я не помер.

Я підняла філіжанку і провела пальцем по візерунку з намальованих уручну квітів.

— Ніяк не можу позбавитися думки, — завважила, підносячи чай до вуст і зазираючи в очі штурману крізь пару, що струмочком вилася між нами, — що, може, було б і варто.

Коли ми повернулися на «Селену», палубу заливало місячне світло.

Клов змусив мене двічі все перевірити, перш ніж піти від торговців, тому ми затрималися надовго після заходу сонця. За відведений час довелося виконати незлецьку роботу, тож я не переймалася, що подеколи краї та кути були не такі чіткі, як мали бути. Коштовності, та й по всьому. Якщо зважені, то вже геть неважливо, який вигляд вони мають.

— Готуйсь!

Саґсай Голм уже миготів позаду, Зола вигукував накази, а команда ритмічно працювала, виводячи судно з гавані.

Три постаті синхронно видерлися на три щогли, засовали линвами, спускаючи вітрила, і ми ще не встигли вийти з порту, а вітер уже напнув ідеальні білі дуги на тлі темного неба. Вітрила «Жоржини» проти «колег» із «Селени» видавалися такими маленькими, але, згадавши їх, я погнала з уяви видіння золотавого корабля й відчуття, що на мене нахлинуло.

Коли корабель вийшов із гавані, Зола щось стиха промурмотів штурманові, і Клов забрав руки зі штурвала й рушив за капітаном до його каюти. За ними зачинилися двері, а я втупилася у скупчення зірок, що сходили над обрієм. Ми йшли на північ, а не на південь.

У шпарину під дверима капітанської каюти було видно, як ковзають тіні; я дивилася на них і розмірковувала. Ми відійшли від Звуження далі, ніж

мені досі випадало. Безіменне море було для мене картинкою з яскравих маминих розповідей, проте я знала, що, як і на Звуженні, тут безліч торговців-головорізів, підступних купців і можновладних гільдій. Поки Зола провертатиме те, що задумав, він достоту сконає. І коли ціну його гріхам буде складено, не хотілося б мені перебувати десь поряд із «Селеною».

Я піднялася на шканці та притулилася до штурвала. Корабель прорізав у морі м’яку борозну, прокреслюючи темну воду смужкою білої піни. Калла згортала линви, сторожко на мене поглядаючи. Закінчивши, спустилася на палубу, а я озирнулася й перекинула ногу через леєр. Різьблене оздоблення на дерев’яному корпусі «Селени» коло вікна капітанської каюти здіймалося й опускалося на хвилях. Я пройшлася по ньому носаками черевиків, ковзнула повз штурвал, аж раптом побачила, як крізь дошки зачинених віконниць із Золиної каюти пробивається світло.

Ухопилася за край вікна, підтягнулася ближче до дерев’яної обшивки та притулилася до борту ззовні. Розгледіла освітлену свічками каюту, примружилася від полиску на дзеркалі, що висіло обік дверей. Воно відбивало Клова, який стояв біля маленького дерев’яного столика в кутку, затиснувши в дужім ручищі зеленувату склянку хлібної.

Зола сидів перед ним за бюро, уважно переглядаючи гросбухи.

— Уже досить.

— Чого б це? — спитав Клов.

Його втомлений голос було ледь чутно через гуркіт води навколо мене.

— Тому що має бути досить.

Клов мовчки кивнув і поцмулив зі скляночки. Світло відбилося від скла, немов коштовний камінь заграв під лампою.

Зола взяв пляшку хлібної.

— І що ще?

Лиш за мить до мене дійшло, що Клов вагається: перш ніж відповісти, він утупився відсутнім поглядом у куток.

— Поселенням ширяться чутки.

— Невже? — перепитав Зола зміненим тоном; знову спіймавши відображення у дзеркалі, я побачила на його обличчі хитру посмішку.

— Учора Саґсай Голма дійшов поголос, що Звуженнями від порту до порту йде судно. — Клов помовчав. — І хтось палить інші кораблі.

Зола зблід. Не зовсім утямила, чому саме. Він мав розуміти, що лишати свій флот на Звуженні небезпечно. Хай що вело його до Безіменного моря, воно мало бути того варте. Пальці смикнулися, трохи хлібної пролилося на стіл, та він не звернув уваги.

— Твої кораблі, я так підозрюю, — додав Клов.

Я ще міцніше вчепилась у вікно.

— Сент?

— Вест, — видихнув Клов.

Мені перехопило дух, тіло заклякло від переляку. Якщо це Вест палить кораблі на Звуженні, то він ставить під удар «Жоржину» та її команду. Він не зможе, як зміг би Сент, приховати такі речі від

Торговельної ради.

— Принаймні шість кораблів знищено, — повідомив Клов. — Кілька команд загинуло. Тепер, мабуть, уже й більше.

Я різко видихнула, очі пекло. Тієї