Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

Той ніяково зіщулився.

— Ремінь, — нетерпляче повторила я.

Матрос повагався, позираючи на Клова, який досі сидів на табуреті та зважував камені. Можу присягнутися, штурман самовдоволено вишкірився, перш ніж кивнути матросові.

Хлопець поплентався під палубу, а я лишилася тремтіти на вітрі. З волосся на палубу ще скрапувала вода. Підвела погляд: з носової частини, підбираючи собі з ящика для інструментів новий молоток, на мене позирав Кой.

Я попрямувала до нього, намагаючись не надто кульгати.

— І чому ти це зробив?

— Що зробив? — перепитав той, засовуючи молоток у ремінь.

— Ти… — пробурмотіла й затнулася. — Ти перерізав мотузку.

Кой засміявся, але роблено.

— Не розумію, що ти верзеш.

Я підійшла впритул і вимовила ледь чутно:

— Та все ти розумієш.

Кой роззирнувся палубою. Згори вниз глянув на мене, зустрівшись поглядом із моїми очима.

— Не перерізав я мотузки.

І пішов геть, а хлопець-матрос уже повертався з ременем та всіма інструментами. Я закріпила його на талії, туго затягнула. Над палубою запала тиша: відштовхнувшись від лебідки якоря, я ногою стала на борт. Якусь мить балансувала на вітрі, вдивляючись у синє мерехтіння внизу. І не

замислюючись стрибнула.

14 Бізань-щогла (мор.) — третя щогла на судні від носа.

Далекий голос портового дзвона висмикнув мене з глибокого сну, у якому вимальовувались медово-золотаві кораблі, крилаті паруси, а на вітрі тихенько поклацували курячі боги.

У кубрику чути було тільки безладний хор хропіння й порипування рундуків: «Селена» стишувала хід. Рука хутко вхопилася за ніж, я сіла, звісивши ноги й торкнувшись пальцями холодної підлоги.

Я не мала засинати. Райланідів гамак висів над моїм, і я пильнувала за добувачем, поки той не засопів. Кістки мої нили, повіки налилися вагою, проте я вирішила не спати: аж раптом він надумає довести розпочате до кінця.

В іншому кінці кубрика спав собі Кой: одна рука звисала й мало не торкалася підлоги. Я підвелася, різко вдихнула від болю в нозі, намацала черевики. Узула їх, прочинила двері й вибралася на перехідний місток.

Тримаючись за стінку, дошкандибала до сходів, позирнула на клапоть сірого неба над головою.

Коли ступила на палубу, Зола вже вигукував команди. Від холоду били дрижаки, і я обхопила руками плечі. «Селену» огорнув білий туман, такий щільний, аж відчувала його доторк на обличчі.

— Поволі, поволі! — лунали в імлі голоси.

Судно зупинялося. Обидва якорі, по черзі ляснувши, плюхнулись у воду.

Клов обійшов мене, розгорнув штормтрап; за мить виринув Зола, за ним назирці — скарбник.

Було видно лише чорні похилені вершечки дахів, що вигулькували з туману, мов очеретини над поверхнею озера. Тільки от я не впізнавала жодного будинку.

— Де ми? — поцікавилася, коли Зола на мене поглянув.

Він із незворушним виразом обличчя натягнув рукавички, тоді розправив, зручніше вмощуючи кожний палець.

— Саґсай Голм.

— Саґсай Голм?! — Мені аж щелепа відвисла, голос зірвався на крик. — Ти ж казав, що ми повертаємося на Звуження.

— Я такого не казав.

— Казав.

Він прихилився до бізань-щогли, терпляче озирнув мене з ніг до голови.

— Я казав, що нам потрібна твоя допомога. А ми ще не скінчили.

— За два дні я набрала скільки треба, — проричала я. — Ми виконали план.

— Набрати, звісно, набрала, — спокійно відказав той. — А тепер треба здати.

Я стиха лайнулася. Ось нащо ми в Саґсай Голмі. «Здати здобич» означає доручити торговцю коштовностями почистити камені та привести їх у гідний для продажу стан.

— Я на таке не зголошувалася.

— Та ти ні на що не зголошувалася. Ти на моєму судні й робитимеш усе, що я тобі скажу, якщо хочеш потрапити назад у Серос.

Він трохи нахилився до мене, очікуючи, що я кинуся заперечувати.

— Покидьок ти, — виплюнула я крізь зуби.

Зола перекинув ногу через борт, намацав драбину й рушив униз.

— А ти зі мною, — прогуркотів за спиною Кловів голос.

— Що?! — Я розвернулася до нього.

Штурман сунув мені в руки закриту скриньку, махнув рукою на леєр.

— Ти йдеш зі мною, — повторив.

— Нікуди я з тобою не йду.

— Ну, як хочеш, то можеш лишатися з ними на судні. — І кивнув на перехідний місток, звідки на мене позирали кілька матросів. — Тобі обирати.

Я зітхнула й утупилася в туман. Якщо на кораблі не лишалося нікого, хто простежив би за виконанням Золиного наказу, то можна собі уявити, що станеться. Кой раз уже врятував мою голову, та щось мені підказувало: якщо йому доведеться протистояти всій команді, удруге він на таке не наважиться.

По очах Клова було видно, що він розуміє: вибору в мене немає.

— І куди ми йдемо?

— Треба пересвідчитися, що купець не спробує шахраювати з нашою здобиччю. Не довіряю я цим Солонокровним.

Я похитала головою та скептично посміхнулася. Йому потрібна знавчиня коштовностей, щоб виявити, чи, бува, не підмінив купець якийсь із камінчиків.

— Я ж не мама.

Ізольда перед смертю взялася навчати мене майстерності чути камені, проте мені потрібен був іще не один рік практикування, перш ніж я досягла б її рівня.

Тут Клов перемінився на обличчі, і від цього виразу я міцніше вхопилася за ручку важкенької скриньки.

— Це краще, ніж нічого.

Голос штурманів теж перемінився: цікаво, чи це згадка про маму його так пройняла?

Я вирішила перевірити.

— Ти ж розумієш, як Ізольда тепер ненавиділа б тебе? — І ступила крок до нього.

Він зустрів мій погляд, не змигнувши, та щойно я вимовила мамине ім’я, уся моя сміливість спалахнула й розвіялася. Не тільки він вразливий до згадок про Ізольду. Тепер вони зазміїлися навколо, здушуючи мене.

Клов сунув руки в кишені куртки.

— Спускайся на пристань. Мерщій.

Ще мить я вдивлялася в нього, відтак сунула йому назад скриньку й підняла каптур. Мовчки перелізла через леєр і спустилася штормтрапом у натовп