Читати книгу - "Тіні Лендорну, Радомир Український"

- Але це не все, — продовжив Тінеріз. - У мене є здатність ділитися з тобою знаннями про ведення битв. У кожному поєдинку ти відчуватимеш мою присутність, а моя пам’ять буде в твоїх руках. Я можу навчити тебе майстерності, яка передавалася через віки, але для цього мені потрібно більше твоєї крові. Кожна крапля робить наш зв’язок сильнішим.

Еріон відчув, як його серце б’ється швидше. Це був інший рівень сили, до якої він раніше не мав доступу. Але він також розумів, що плата за ці знання з кожним разом буде вищою, і що меч несе в собі тінь, яка може затьмарити все навколо.

- Тінеріз, — промовив він, обмірковуючи слова меча. - Я бачив, як ти змінював форму на малюнках у храмі. Це теж частина твоєї сили?

- Так, — відповів меч, і його голос набув гордого відтінку. - Я — не просто клинок. Я можу змінювати форму, пристосовуючись до битви, до твого бажання, до ворога, що стоїть перед нами. Я можу стати списом, кинджалом, або навіть зброєю, яку жоден інший не зможе втримати. Кожна форма несе в собі різну міць і тактику, і я поділюся цим з тобою, коли ти будеш готовий. Але пам’ятай: усе це вимагає плати.

Еріон вдивлявся у Тінеріз, захоплений величчю цієї сили, але й тривожний через її ціну. Відчуття, що йому доведеться заплатити не тільки кров’ю, а й чимось більшим, наповнювало його думки. Та попри все, він був готовий прийняти виклик і дізнатися, наскільки далеко здатен зайти разом із цією силою.

- Я приймаю твої умови, Тінеріз, — мовив він, рішучість відлунювала в його голосі.

- Хай буде так, — пролунав голос Тінеріза, глибокий, мов луна у безмежній порожнечі. Лише на мить залу охопила повна тиша, і раптом руків'я меча змінилося: з нього виринули гострі, тонкі шипи, що миттєво вп'ялися в долоню Еріона, змушуючи його зціпити зуби від різкого болю.

Кров повільно потекла по шипах, і меч жадібно вбирав кожну краплину, стаючи ще темнішим, наче поглинаючи саму сутність життя. Разом із кров'ю на Еріона почала спадати темна завіса — тінь, що обвила його з усіх боків, мов би дихаючи навколо нього, стискаючись і розширюючись. Йому здалося, що він став частиною темряви, що ця тінь пов'язала його з Тінерізом нерозривними вузлами. І тоді відбулося дещо дивовижне: його розум почав наповнюватися знаннями, образами минулих битв, рухами, які не раз рятували життя багатьом воїнам. Він бачив, як різні володарі меча, яких він ніколи не знав, спритно відбивали атаки, завдавали точних ударів, відчували кожен рух своїх ворогів. Це було не просто знання — це було відчуття, ніби всі ці рухи стали частиною його тіла. Тепер він знав, як вести битву з холодною точністю. Але це було ще не все. Він відчув у своїй руці нову здатність, ніби сама його воля змушувала меч підкорятися. "Тінеріз, кинджал," — подумки наказав він, і меч підкорився, змінюючи форму. Його лезо вмить скоротилося, перетворившись на гострий, легкий кинджал, ідеальний для швидких і точних ударів. Еріон тримав у руках цю нову зброю, відчуваючи її гнучкість і спритність, і його захопила думка про силу, яку він тепер мав.

- Це лише початок, — пролунав голос Тінеріза, і Еріон, усвідомлюючи це, лише кивнув, готовий прийняти все, що ця темна сила могла запропонувати.

Коли тінь розвіялася і залишила Еріона в центрі залу, він відчув, як його серце заспокоюється, а дихання вирівнюється. Рука, що досі стискала кинджал, ще пульсувала, але біль уже став звичним, мов відгомін ритуалу, що щойно пройшов. Він глянув на Тінеріз, тепер уже не як на просту зброю, а як на союзника, і в його голові виникло питання, що давно його турбувало.

- Тінеріз, — запитав Еріон, відчуваючи дивне хвилювання, — руни, що були на камені, у якому ти спочатку перебував… про що вони говорять? 

Тінеріз відповів одразу, і його голос пролунав в Еріоновій свідомості, мов вітер, що шепоче стародавню істину.

- Ті руни — це попередження і обіцянка, — промовив Тінеріз. - На камені вирізьблено древні слова, які говорять про зв’язок між мною та моїм власником. Вони кажуть, що кожен, хто торкнеться моєї сутності, зобов’язаний пройти шлях темряви і світла, боротьби із собою та підкорення власного серця.

Еріон відчув, як від цих слів у нього по спині побігли мурашки. Він пригадав той момент, коли вперше побачив ці руни, і тепер вони набули для нього зовсім іншого значення.

- Кожне слово викарбуване в тіні, яку я несу з собою, — продовжив Тінеріз. - Ці руни є ключем до моєї сили і водночас зобов’язують того, хто мене обрав, до вічної боротьби. 'Той, хто не зможе подолати тягар темряви, загине в ній', — так свідчить пророцтво, викарбуване на камені.

Еріон стояв мовчки, обмірковуючи почуте.

- І тепер, коли ти носиш цей тягар, пам’ятай, Еріоне, — додав Тінеріз, — що кожне твоє рішення, кожен твій вибір залишає слід на мені, і я буду твоїм відображенням — світлом чи тінню, в залежності від того, яким шляхом ти вирішиш піти.

Еріон відчув, як його серце стискається від цієї відповідальності, але водночас відчув, як усередині нього зароджується рішучість, спокійна й тверда.

Після всього пережитого Еріон відчував, що його думкам потрібна перерва, а нервам — ковток чогось міцного. Меч у руці здавався водночас і трофеєм, і тягарем, а події в храмі, зв'язок з Тінерізом, його нові знання та відповідальність — усе це переповнювало його, мов важкий туман. Він вирішив відкласти рішення на потім і спершу спустити пару, відвідавши одну з міських таверн, де можна було на якийсь час забути про незліченні тіні та прокляття, що тепер крокували поряд із ним.