Читати книгу - "Обрана бути собою, Ельма Кіраз"

Розплющити очі було катастрофічно важко. Я вже давно прокинулась, але повіки просто не хотіли підійматися. В одному положенні тіло ледь не закамʼяніло. Я відчувала, як сильно напружені всі мої мʼязи. Та зрештою повністю прокинутись мені допомогло те, що рука Арсена ворухнулась на моєму стегні.

— Доброго ранку, — хрипло заговорив чоловік.

— О це… вже розвиднілось, — мій голос теж був не найкращим. Я уважно розглянула нас і ми таки дійсно всю ніч проспали в обіймах. Навіть нотаріус, все-таки, дозволив собі мене торкатися.

— Сподіваюсь, вам було зручно.

— Наскільки це можливо, — я посміхнулась і почала сідати рівніше, — а ви як?

— Нормально. Зрештою, якби не ви…

— Шкода, що я погано бачила ваше обличчя, — я розсміялась, — на ньому напевно був суцільний жах. Як же так, я дозволила собі вас обіймати.

— Будь ласка, забудьте про те, що я наговорив…

— А може досить вже? — я вперлась спиною до сидіння і почала защіпати свою шубку, адже тепер знову стало холодно, — давайте перейдемо на «ти»? Після всього, що між нами сталося…

— Ну вчора ви вже спробували…

— І що, це погано? — я різко перебила його.

— Та думаю ні.

— Тоді чудово, — моє обличчя знову розтягнулось в задоволеній посмішці.

— Тільки ця ситуація і далі продовжує бути жахливою. Я не прийшов на роботу, а в мене купа клієнтів. Та й твоя сімʼя, напевно, сходить з розуму…

— Ні, — я байдуже знизила плечима, — їм точно все одно. Повір.

— Чому? — Арсен дивився на мене зі щирим здивуванням.

— Бо вони вже звикли, — я розвела руками, — не ночувати вдома для мене це звичне діло. І їх це взагалі не хвилює.

— Тобто як? — Арсен щиро не розумів, або вдавав, що не розуміє, про що я говорю. Але чомусь саме йому я не хотіла зізнаватися, яке у мене насичене життя.

— Просто… ми з батьками не такі близькі, от і все. Нічого надзвичайного.

Я зустрілася з Арсеном поглядом. Темні очі наче почали уважніше вивчати моє обличчя. А я чомусь, здається, трохи забула як дихати. Що він намагався побачити? Відповідь на якісь свої запитання  чи може думав, що я щось приховую від нього. Та єдине, що зараз я б хотіла сховати, це свої щоки, які чомусь легенько порумʼяніли від такого уважного погляду, то ж я не втрималась і відвернулась. Вперше в житті мені стало ніяково поряд з чоловіком.

— Нам треба… якось повернутись додому, — заговорив Арсен, поправляючи свій верхній одяг.

— Я чогось не вірю в чудо, — я відвернулась до вікна і переді мною відкрились просто неймовірні сніжні простори. Здається, я такого снігу не бачила ніколи в житті.

Ми вийшли з авто надвір. Арсен важко ступав на свою хвору ногу, але допомоги вже не просив. Як виявилось, цією дорогою їхала снігоочисна машина, але через це нашу автівку просто завалило ще більшим снігом. 

— І що робити? — я вперла руки в боки.

— Ну, цю проблему зараз можна вирішити, — Арсен відкрив багажник та дістав звідти невелику лопату. Він не поспішав почити відкопувати і це навело мене на неприємні думки.

— Ти хочеш, щоб я це зробила? — мої брови злетіли догори.

— Вибач, але мене ще досі болить нога. Я не можу напружувати її…

— Добре, — я закотила очі і просто вихопила ту лопату з його рук.

В інший час я б ще пів години сперечалася про те, що не хочу цього робити. А інший чоловік би взагалі не встояв переді мною і навіть вмираючи сам почистив цю машину. Але зараз все було не так. Мені страшенно хотілось вже додому, а Арсен не піддається на мої чари. Тому я почала відкидати той клятий сніг, а він просто стояв поряд.

— Ні, це… Дай сюди, — через декілька хвилин він нахилився наді мною, поки я намагалась відкинути чергову купу снігу.

— Що таке? — я рявкнула, важко дихаючи.

— Ти неправильно це робиш. Ми так до вечора не відкопаємо машину. Дай мені, я сам, — він поклав руки на лопату.

— Ну ні-і-і! — мене це розізлило, — я зроблю все сама. Ти ж у нас дуже травмований. Немічний. То ж не заважай.

— Регіно, не сперечайся, будь ласка, — він продовжував тягнути лопату собі, але я не поступалась чоловіку просто з принципів, адже сам він міг зробити це одразу.

Наша перепалка затягнулася, а збоку ми мабуть виглядали як малі діти, що не можуть поділити іграшку. Зрештою, нога Арсена, напевно, підвела його ще раз, бо він різко зігнувся, а потім просто повалив мене на землю, впавши зверху. Я почала борсатись в снігу, щоб звільнитися з цієї пастки, але Арсен ніби навмисно продовжував лежати, важко притискаючи мене до землі. Потім все ж від підянвся на руках, все ще звисаючи наді мною.

— Що ти робиш, — просичала, — мені важко.

— Може я вирішив знову погрітися, — вперше за весь час я почула його щирий сміх. Я лежала на холодному снігу, а чоловік нависав наді мною. Та всередині мене підіймався якийсь незрозумілий жар. Вперше в житті я відчувала щось подібне.