Читати книгу - "Під лапою Вовка, Ріна Март"

Наступні кілька тижнів промайнули досить швидко. Сірко не гайнував час у безладних пиятиках та безглуздих бійках, які влаштовували час від часу французи, чекаючи на свого воєначальника принца Конде та підкріплення у вигляді ударної козацької братії. Натомість Іван повністю занурився у вивчення розташування Дюнкерка, його слабких сторін та аналізу попередніх невдалих спроб штурму. З того, що він побачив, козак упевнився, що лобовою атакою чи відкритим штурмом Дюнкерк не взяти.

Козаки прибули у польовий французький табір на початку літа. Їх зустрічали найвищі воєначальники - маршали Жан де Гассіон та Йосиф Ранцау у супроводі відбірних королівських гвардійців та мушкетерів. Сірко стояв поруч з Атосом, який незворушно спостерігав за наближенням бравої козацької кавалерії на чолі з шевальє де Брежі, Ганжою та Чорнотою. Видно було, що козакам не звикати до незнайомих умов та місцевості, і куди б їх не закинула доля, скрізь вони почувають себе як риба у воді. Їхали вони на конях, по шестеро в ряд, жваво перегукуючись між собою та здіймаючи кілометрову куряву, що клубилася попереду них, попереджаючи подорожніх про наближення великої кількості кінноти. Незабаром над гористою місцевістю, розцяцькованою рідкими будиночками, здійнялася гучна козацька пісня, розкотисто відбиваючись від підніжжя гір та сягаючи неба. Майоріли козацькі хоругви, блищали шаблі на сонці, хропіли коні. А пісня козацька все лилася і лилася місцевістю Па-Де-Кале:

Попід, попід гаєм

Та й женці жнуть,

Попід, попід гаєм

Та й женці жнуть!

А попід горою

Яром – долиною

Козаки йдуть!

Гей! Широкою                                                                                        

Козаки йдуть…

Сірко з таємною радістю спостерігав за наближенням побратимів. Нарешті це відчуття самотності зникне, розтане серед цього козачого шаленства, дикої сили, що виривалась назовні щоразу, як міцна козацька рука охоплювала руків’я шаблі. Нарешті, справа рушить з місця і наблизить той день, коли покине він береги чужої Франції та побачить милі лани та блакитне небо рідної України.

Козаки між тим уже в’їхали в табір, оминаючи світло-сірі парусинові намети, що розкинулися майже правильним прямокутником на широкій зеленій місцині. Сірко розгледів двох Іванів, які їхали поруч з ошатно вбраним де Брежі. Іван Чорнота – темноволосий красень, немов зійшов з картин, що висіли у галереї Варшави. Вбраний у легку сорочку блакитного кольору та сині шаровари, він не жалів голосових зв'язок, приєднавшись до хору могутніх козацьких голосів. Сірку здалось, що він навіть чує його густий красивий баритон. На відміну від Чорноти, Ганжа не вирізнявся особливим стилем, вбраний був у темну сорочку та легкий камзол, які від довгої дороги припали пилюкою. З-за широкого череса, у якому бряжчали монети, стирчали пістолі. Весь вигляд Ганжі говорив про те, що цей козак загартований у битвах і постіллю йому служить не м’яка перина, а сама земля-матінка. Не звик він до усіляких комфортів непотребних, міг заснути де прийдеться, і часом навіть холодні краплі дощу не могли добудитися цього мужнього січовика. У лівому вусі стирчала кругла золота сережка, а за правим вухом виглядав козацький оселедець.

Під’їхавши на конях майже впритул до французької делегації, старшини спішилися.

- А чорти б мене вхопили! – вигукнув радісно Ганжа, не звертаючи уваги на маршалів. – Сам Сірко стрічає!

Обличчя Сірка розтягнулося в задоволеній посмішці, він міцно обійняв побратима. Далі чекала черга Чорноти. І аж тоді новоприбулі козацькі старшини повернулись до маршалів, що стояли струнко, лиш пір’їнами на крислатих капелюхах вигравав легкий морський вітерець-бешкетник.

**********

Сірко виявився єдиним, хто знав французьку. Це створювало незручності, так як козацький полк відійшов під безпосереднє командування маршала Жана де Гассіона, який намагався вимуштрувати вільних лицарів волі на свій манер. У таборі зростала напруга та невдоволення. Не бажали січовики вивчати нові правила штурмів, не бажали жити в наметах чужинницьких. Усе було для них незвичне та некомфортне. Тоді Сірко прийняв рішення, яке коштувало йому збереження життя своїх людей. Дочекавшись приїзду принца Конде, козак рішуче попросився аби той прийняв його.

Конде розташовувався у найбільшому похідному наметі, біля якого спорудили ще один, трохи менший. Там принц крові вів трапези та приймав посланців. До цього намету рушив Сірко ясної погожої днини середини червня.

Луї зустрів Сірка у доброму гуморі та красиво вишитому розкішному камзолі з мереживами на рукавах. Обійняв як старого товариша та запросив до розкішного обіду, що був накритий посеред намету на яскравому коврі, обабіч якого дбайливі слуги розкидали м’які подушки. Він явно нікуди не поспішав. Іван люб’язно прийняв запрошення, зручно вмостившись між подушок.

- Ну як вам ведеться тут? – порушив тишу французький воєначальник.

- Усе чудово, принце. – зі звичною простотою відповів Іван, смакуючи ніжною курятиною. – Але добре козацтво звикло трохи до інших військових маневрів. Не пристало нам жити у розкішних наметах, хочемо жити так як звикли і планувати штурм нарівні з вищим командуванням великої Франції, а не у якості собак неключимих, яких кидають на штурм у перших рядах, та які не відають чітких планів.

- Хочеш сказати, що моє командування вас використовує? – Луї гнівно звів брови.

- Ні, принце. Аж ніяк. Просто дай нам волю стати окремим табором, дай волю готуватися як звикли. І скажи своїм командирам, хай пустять мене до військової ради. Бо іноді треба компонувати якусь нову думку, а не діяти старими методами.- з достоїнством відповів Сірко.

У повітрі приємно пахло різнотрав’ям, сонце нагріло намет і всередині було навіть спекотно. Та це тепло було приємне Сірку. Він із задоволенням купався в цих літніх енергіях, вбираючи їх усім тілом. І очікував на відповідь Луї. Той неспішно дожував м’який сир, запив вином з кубка і промовив: