Читати книгу - "Стріла Всесвіту, Світлана Володимирівна Ягупова"

Опам’ятавшись, піднесла газету до очей — пересвідчитись. Так, надруковано саме ці рядки. Ті самі, які берегла в себе на аркуші з учнівського зошита. В єдиному примірнику. Крім неї, досі їх ніхто не читав, як і останнього синового листа. Як же вони опинилися в газеті? Випадковий збіг? Хтось інший створив те ж саме? Чи таке можливе? Ймовірність збігу вкрай мізерна. Її не варто і враховувати.

Катерина Михайлівна знайшла підпис під віршем. Дивний підпис — “Екс. 16–9”. На псевдонім не схоже…

Вона підійшла до телефону, кілька хвилин настійно набирала номер, доки юначий голос відповів:

— Редакція…

— У сьогоднішньому номері ви надрукували вірші читачів, — сказала вона і замовкла.

— Так. То що? — хвилювання передалось і співрозмовникові.

— Під ними підпис — “Екс. 16–9”.

— Пам’ятаю, — тепер у його голосі відчувалася настороженість. Він вичікував, що вона ще скаже. Мовчання ставало напружене, як напнута линва. Нарешті, співбесідник здався:

— Вам сподобались вірші?

— Ви хочете знати тільки це?

— Справа в тому, що ми особливо зацікавлені у відгуках на цей вірш…

— Хто це ми?

— Ну… редакція… автор… автори вірша…

— Екс. 16–9?

— Звичайно.

— Це псевдонім?

З невизначеного гмикання вона зрозуміла, що її здогад помилковий. Не даючи співрозмовнику перехопити ініціативу, спитала, як про щось неістотне:

— Як розшифрувати підпис?

— Експеримент шістнадцять—дев’ять.

Співрозмовник більше не опирався. Розмова перетворилася на допит:

— А хто автори експерименту?

— Другий ОНЦ. Вибачте, я маю на увазі Другий об’єднаний науковий центр. Але ви ще не висловили своєї думки про вірш. А для нас це…

Колись неодмінно висловлю.

Вона поклала трубку і натисла кнопку запам’ятовувача. Потім увімкнула канал зв’язку і інформбюро і запросила відомості про Петра Вахрамцева, свого колишнього учня, котрий нині працює, як повідомили їй недавно тридцятилітні “дівчата” з 10-А, у Другому ОНЦ.

Катерина Михайлівна намагалась пригадати Петра Вахрамцева. Він виринув з її пам’яті— гостроносий, меткий, тонкостанний і плечистий. Пригадалось, як наполохала вчителів новина, що Вахрамцев відмовився виборювати звання чемпіона з п’ятиборства заради складання нової програми кібернетичного діагноста в гуртку юних техніків. На одностайну думку вчителів, можна було поєднати одне з другим, але Петро цього не вмів. Катерині Михайлівні хотілося пригадати епізоди його поведінки на уроках, проте натомість з пам’яті нав’язливо виникала його мама — артистка балету, вона прискіпливо запитувала: “Як на вашу думку, чи не надто мій син захоплюється спортом?”

За кілька хвилин, діставши відповідь з інформбюро і набравши підказаний номер, вона почула з динаміка знайомий голос:

— Вахрамцев слухає.

— Здрастуй, Петре, — сказала Катерина Михайлівна, подумки завваживши впевнені нотки в його голосі, і ввімкнула екран телевізора.

Вона забула, що минуло вже шість років відтоді, як вони бачились на вечорі-зустрічі випускників, і трохи розгубилась, коли на екрані з’явилося вольове обличчя з випнутим підборіддям і глибокою зморшкою між брів. Втім, зморшка хутко розгладилась, а очі суворої ділової людини потепліли, засяяли в усмішці:

— Катерино Михайлівно, от не сподівався на ваш дзвінок! А ми збирались провідати вас наприкінці наступного місяця. Чесне учнівське…

— Не виправдовуйтеся, Петю. Рада була почути про твої успіхи. Як Наталя?

— Наталя з сином відпочивають на морі. Дати їх позивні?

— Не треба, Петю. Найближчим часом я зустрінуся з тобою.

— Завжди радий такій гості, Катерино Михайлівно.

Голос і вираз обличчя Вахрамцева не залишали сумніву в щирості його слів.

— Петю, ти не чув про експеримент шістнадцять—дев’ять? Мені сказали, що його проводили у вашому науковому центрі.

— Правильно сказали, Катерино Михайлівно. Я — один з безпосередніх винуватців. Втім, далеко не найголовніший…

“Він сказав це таким тоном, яким мовив колись “я — винуватець рекорду”, — завважила стара вчителька.

— В такому разі, до завтра.

— Так швидко? Я зараз повідомлю Наталі. Та допоки вони зберуться…

— Не турбуй Наталю, — голос Катерини Михайлівни пролунав значно суворіше, ніж вона хотіла. Приблизно так само він звучав, коли вона говорила: “Вахрамцев, якщо сам не слухаєш, хоча б не заважай Микольській”. Вчителька подумки зробила собі зауваження за нетактовний тон і заспокійливо мовила колишньому учню:

— Нічого надзвичайного не сталося.

Тепер стурбувався Петро Вахрамцев. Зморшка знову прорізалась між білястих брів:

— А чому ви зацікавились нашим експериментом? Останнім часом багато хто звертається до нашого керівника академіка Туровського. Щодня в нас десятки відвідувачів…

— До побачення, Петю. Я все скажу тобі по зустрічі.

Вона летіла рейсовим аеробусом. Поруч у кріслі зручно влаштувався довготелесий рожевощокий німець — інженер з Кельна. Вони познайомились і розговорились ще в аеропорту. З’ясувалось, що летять до одного міста майже в одній справі. Німцю хотілося довідатись, хто так блискуче здійснив проект нового корабля, першу модель якого дуже давно збудував у гуртку юних техніків його брат, котрий згодом загинув в експедиції.

Іноді німець поглядав на заднє сидіння, де розташувалось літнє англійське подружжя — довгобразий джентльмен і сухорлява леді із суворо стуленими вустами. Катерина Михайлівна спочатку думала, що неприязнь між кельнцем та англійцями зародилася біля каси, де багато хто посварився через квитки на вранішній рейс. Та потім вона довідалась, що дід англійця загинув від німецької авіабомби під час другої світової війни.

У просторому, па триста місць, салоні аеробуса були ще іноземці — африканці, болгари, датчани. Ввійшла стюардеса із списком пасажирів, і