Читати книгу - "Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань, Марія Миколаївна Влад"

нею ходив? Одна бабчина, недалека сусіда, таке вміла: замішує хліб, розплеще тісто, накладе бриндзи і завертає тоти книші стегном, при тім примовляючи: “Абис так си за мнов та за моїми стегнами завертав, єк цес хліб завертаю стегнами!” Спечені книші даст їсти парубкори. Казали, що самій було не наручно, то передала через його сестру. І парубок прикипів до молодиці.

У моїм краю часті нерівні за віком шлюби. Мій вуйко Николай взяв собі жінку на 27 років молодшу і живуть, як голуби на взір цілому селу. Вона, правда, каже йому “Ви”, але це лиш додає поваги до її почувань, а йому змоги оберігати її, як дитину , У гірському селі Снідавка, де нібито любив сам Довбуш снідати, зійшовши з верха Ігреця, я учителювала сімнадцятирічною і не раз чула, як ґаздиня, що все зверталася до старшого за віком чоловіка на “Ви” при сварці смішно викидала- “Аби вас був тогідь шляк тріснув, єк-сте мені уритилися! Аби вами дідьтьо фірманив, єк мнов любите поштурхуватися в кождий кут! Слабі, слабі, аді не бійтеси, не хапає вас, Федуньку...” Речі вельми не ласкаві, а каже “Ви” і ще “Федуньку”. Я, бувало, душилася зо сміху в подушку при цих сутичках. Але згуста парубок брав на кільканадцять літ старшу молодицю. І також добре собі жили. Або ще й вона вбік заглядала... Як старша молодиця хоче віддатися за любого їй леґеня, іде до правдивої дівки з просьбою, аби тота наколола їй уперед мізинний палець дев’ять paз, потім тілько паз груди навпроти серця і вухо до крові, Тоту кров збирає молодиця шматкою, мочить той платок у воді, потому на тій воді пече книш і находить спосіб пригостити ним милого їй легіня. Уже тот леґінь не попуститься її ніколи.

Не пусто є співанка парубоцька про книші:

Ой вийду я в полонинку Тай стану, тай стану — Одна любка несе книші, А друга сметану А я книші за пазуху (ага, не їсть!), А сметану вип’ю. Одну любку поцілую, А на другу кліпну.

Цей обійшовся легшим. А отакому, відай, тяжче при-йдеться: його любка уже при дитині, а він щось роздумав брати її. Дає вона свого молока і змішує разом із сметаною, варить на тім бануш, кажучи: “Абесь таї; не міг без мене бути, як дитинка без цего молока. Попоїсть парубок — так за нею озьметься, як його синок чи донька за солодким молочком”.

За котрою дівкою чи молодицею мужчини убиваються, у селі знають напевно: під її порогом закопано лилика. 3 тим бідним лиликом виробляють ще й не таке. То’ціла котура, чередінницька операція, акція, котра потребує сил і терпіння. Як хто хоче привернути чи відвернути кого, чинить так: зловить лилика, покладе його в горнець, що має у дні дев’ять дірок. Той горнець кладе у велику мурашковину, де мурашки нанесли багато фої, накриє його плиткою та й утікає не озираю- , чися, аби не чув, як лилик там пищить від мурашків.^] У дев’ять день досвіта, перед сходом сонця, має зайти голий у то місце, вигребти горнець, ухопити і тікати так само, не озираючися, не дивлячися у горнець. Як зійде сонце, вибирає дві лиличі кісточці: гребельки і вилки. Тими гребельками притягне до себе, кого схоче і що схоче, а вже вилками так само відверне.

Але ніхто не має знати, бо чари би зійшли на ніщо.

Є страшні речі. У горах давно не так дуже слабували. Хіба що яка епідемія, а так люди були здорові, бо ті, слабші, умирали малими. Ішов процес природного відбору. Дітей ніхто не панькав, ходили босі, напівголі, їли що попало, і котрі мали вижити — повиростали здоровими.

А вже як дорослий хто заслабне, то це або з уроків, або з примівок, або з проклятьби. Уповідають, що як хто хоче, аби інший заслаб, іде за ним і бере сліду з його правої ноги дев’ять раз по дев’ять. 13 тої глини зробить твар (лице). Рубає навстріть до дерева 12 трісок; б’є ті тріски у тоту твар через дванадцять субіт східних (при сході місяця). Той чоловік, що з його слідом це діялося, мусить минутися до дванадцятої суботи.

Не знаю, як треба ненавидіти, аби до такого вдатися. Але, тим не менше, скільки цього в злобі роблено!

Гуцули рідко що роблять мовчки. Слівний ряд займає ведуче місце в майже усіх дійствах. От як посилається клятьба: “Господоньку Боже і ти, ніченько, поможіть мені назвати, наслати дев’ятьдесять коней і дев’ятьдесять бесаг тусків і нужд з удовиць, від пана, що панство утратив, що в карти села програв, від війта, що вітійство утратив, від сиріт — відсилати, насилати на него. Йдіт, ніченько, беріт шукайте. Не найдете в одній хаті, то найдете в другій, не найдете в другій, то найдете в третій, не найдете в третій, то найдете в четвертій (і так включно до дев’ятої), а не найдете у дев’ятій, то идіт млинами, коршмами, лісами та хатами шукаючи. А єк найдете, беріт тріт єго кости і жили так, єк камінь муку! Не дайте єму ні спати, ні їсти, ні пити, ні спочивати, ні з сусідами, ні з родинов си набувати. Най йде, най мучит си попид лавиці, хатами, порогами, на колінах та ліктях, аби не мав супокою, аби ишов без броду у воду, на пліт без перелазу, у ліс без дороги; аби си не задержєв так, єк вода на решеті; аби рикав єк віл, рзав єк кінь; аби туда пішов, куда кури не допівают, де людського голосу не чути. Аби щез, пропав на сині моря, на проклєті безла, на скали, на озера, куда дзвони не додзвонюют! Аби на него пльовала згра-да, громада; аби на него пси гавкали, аби єго так їв нарід, єк свині їдєси при кориті”.

Правда, страшне?