Читати книгу - "Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань, Марія Миколаївна Влад"

На що вже тепер гуцули перевелися!

Тяжко собі лиш подумати. Гуцул понад усе тішився худобою. Як лиш її не називав — товаром, дроб’єтками (товар — корови, телиці, воли, а дроб’єта — овечки, кози; видно, товар продавали по штуці, а дроб’єта оптом), яких слів до неї не добирав! Худобу не інакше як викохували, кутали. “Викохана телиця”, “добре кутані свині”, “файно кутаєш — добре користаєш”, “зле кутати — гріх”... Як уже на Свят-вечір догоджує ґазда своєї худобині, сам не сяде до вечері, заки всього потрошки свяченого в стайню не понесе. Бо, прецінь, і вона знає про свята, і вона чекає їх, і вона була при яслах новонародженого Ісуса і не їла послідний жмуток сіна, аби дитинці було де спати. Худобина умудрена природою, вона все відчуває, а що не скаржиться, то не означує, що її можна безневинно кривдити. Раз у рік, на Святий вечір, вона промовляє до Бога про все: як її кутали, годували чи били, мучили роботами... І гріх великий падав на поганого ґазду за “малих отих”. Тому кожен пробував якось задобрити ласощами цього Різдвяного вечора своє живе майно.

Все, що дихає, гуцули називають “диханя”. Корова уположиться взимі, телятко беруть до хати. Овечка вкотиться — ягня забирають у тепло. І діти, і дроб’ятка зимують разом, граються, гладяться, вчаться любити, жаліти. Раз мене покарали за те, що стрибали напару з ягням на постіль, і коли воно вздріло, що дитина плаче, забилося голівкою під штандари і там заснуло. Не кажіть, що не розуміє. О, худобина гостро відчуває. Це я спостерігала і не раз. Як зарізали теля, наша Красуля плакала — тиждень котилися градом сльози з її гарних карих очей. |І я плакала, і мама. Навіть тато-фронтовик — не міг їсти того м’яса. Гуцули люблять худобу, уміло її доглядають. І навіть отаке вчуєте, бувало: “Такий сумний, якби йому корова згибла”. Не дитина, не жінка, а... корова. От в якій ціні та керова. У діда Мирона було багато корів, і кожну він знав на характер.( До кожної мав підхід. А як зав’язався у селі колгосп, дідові корови пішли у голодні й холодні стайні, стали як терлиці — худі та страшні. Дідо тікав у луги, аби не видіти, як їх випускали на подвір’я; але вони трембітали з голоду — і в лугах було чути. Дідо вклякав під корчем і молився. А невдовзі помер.

А ми тримали овечки. Я пасла їх і також знала, що котра може. Я була трохи більша від них, але дроб’ята мене слухали. Може, тому, що я вже у сім років багато книжок прочитала, а може, тому, що я була дідова онука і любила худобу дужче, ніж ліси, квітки і потоки, я воліла мати справу з диханею, я навіть їм читала, переповідала, а вони ставали кружка, пасли і слухали, бо нікуда від мене не йшли. І якщо у мене є душа, то маю завдячувати і дихані, що вчила жаліти безпомічного, не показувати силу і перевагу над безмовним, слабшим, а коли на таке і зривалася, то довго гризло сумління.

Уже за хрущовських часів гуцула взялися відучувати від усього йому дорогого. Врізали пасовиська, насильно забирали худобу на м’ясо. Прийшли і по моїх уже лиш кількох овечок. Тато спробував не дати, але голова колгоспу Юрій Сливка (як умер, то най земля його виверже за всі людські кривди) тріпнув татом до стіни так, що киптар тріснув на плечах, і тато — мій тато, стеклий кров’ю на фронтах, але ще до старості найдужчий серед керманичів з Білої і Чорної ріки, мій гарячий тато стерпів грабівникам — і овечок викидали, як мішки, на машину. Щось обірвалося тоді в мені, я стягала аж до зашморгу свій піонерський галстук (ми саме створили маленьку першу піонерську організацію в селі), і від того мені здушило у горлі. І по сей день чую той клубок.

По дві корови заборонено було тримати, а потому і одну не було чим годувати — так усе робилося. Тепер. у моєму селі повно таких, що на грошах сплять, грішми вкриваються і по грошах ходять, але горня молока купити слабому або дитині нема в кого. Ніхто не хоче тримати корову. Хоть уже влада припрошує всіляко, як може. Вибито із селянина господаря. Ніхто не бажає мати справу із сіном, гноєм. Ліпше пива вип’є замість молока. А пиво добре возять. І “Московська” не зникала з прилавка, не було такого. Моя сусідка, колись добра ґаздиня, так всмакувала то пиття, що й корови не треба. Лежить бур’янами, де там їй корова була би в голові.

А з тим усім витручено з гуцула і його сутність. Бо хто він без цього усього? З цим багато пропало. Безповоротно зникло. Банно мені, жаль, але що з того...

Заходив колись ґазда до стайні, милувався телям, примовляв своїй дійній корівці: “Вийшов червоний чоловік з червоного моря, напас червону Зорєну червонов пашев; здоїв червону Зорєну в червоні дійниці, процідив червоне молоко з червоної ділетки, зібрав червону сметану і сколотив червоне масло, поніс до червоного міста на червоний ярмарок продавати. Прийшли люди, купували, торгували, нічого не чули, не знали; прийшли жінки, купували, торгували, нічого не чули, не знали; прийшли жиди, пани, парубки, дівки, хлопці, дівчата; так аби за цю святушку-дарушку Зорєну уроки-чародійники аби не чули, не знали, аби щезли, пропали, як дим з кагли щезає, пропадає — ніхто не знає, де си діває, так усе зле, усе лихе щезло, пропало, моци не мало, краси не спивало і манну не уймало! Йде ся святушка-дарушка Зорєна ричючи, кричючи, зострітила святого Отця Николая, Ісуса Христа і Святу Пречисту; питають: чого ти ричеш, чого ти