Читати книгу - "Пояснюючи світ"

Значно важливішою, як на мене, була поширена серед перших християн думка, що язичницька наука відволікає від речей духовних, що мають нас турбувати. Ця ідея простежується від самих джерел християнства, від святого Павла, який попереджав: «Стережіться, щоб ніхто вас не звів філософією та марною оманою за переданням людським, за стихіями світу, а не за Христом»11. Найвідоміше твердження щодо цих рядків належить одному з отців Церкви Тертулліану, який близько 200 року питав: «Який стосунок мають Афіни до Єрусалима або Академія до Церкви?» (Афіни та Академію Тертулліан вибрав як символи еллінської філософії, з якою він, імовірно, був більш знайомий, ніж з александрійською наукою.) Розчарування в язичницьких наукових вченнях ми знаходимо і в одного з найавторитетніших отців Церкви блаженного Августина Іппонійського. В юності Августин вивчав давньогрецьку філософію (хоча й лише в латинських перекладах) і вихвалявся своїм розумінням Арістотеля, але пізніше він питав: «І яка ж мені користь, що я зумів прочитати та зрозуміти всі праці, які тільки знайшов, з так званих «вільних мистецтв», коли насправді був рабом нечестивої пристрасті?»12 Августин переймався конфліктами між християнством та язичницькою філософією. Незадовго до смерті у 426 році він, оцінюючи свою минулу роботу, прокоментував: «Мені також направду неприємно від того, як я звеличував Платона чи платоністів або філософів Академії понад те, що було належним для таких нерелігійних людей, особливо тих, від чиїх великих помилок потрібно захищати християнське вчення»13.

Інший фактор: християнство пропонувало можливості церковної кар’єри для розумних молодих людей, деякі з яких за інших умов стали б математиками чи біологами. Єпископи та священики загалом не підлягали юрисдикції звичайних цивільних судів і не сплачували податків. Єпископ, як-от Кирило Александрійський або Амвросій Медіоланський, міг мати значну політичну владу, набагато більшу, ніж учений Александрійського мусейону чи Афінської академії. Це було щось нове. За язичництва релігійні посади відходили людям із багатством або політичною владою, а не багатство та влада – людям від релігії. Наприклад, Юлій Цезар та його наступники отримали посаду великого понтифіка не як визнання благочестя чи освіти, а як наслідок їхньої політичної влади.

Давньогрецька наука існувала деякий час і після прийняття християнства, хоча здебільшого у формі коментарів більш ранніх робіт. Філософ-неоплатонік Прокл, який працював у V столітті в Академії Платона в Афінах, написав коментар до «Начал» Евкліда з деякими оригінальними доповненнями. У розділі 8 я матиму нагоду процитувати більш пізнього члена Академії Сімплікія у зв’язку з його зауваженнями в коментарі до творів Арістотеля про погляди Платона на орбіти планет. Наприкінці IV століття Теон Александрійський написав коментар до видатної роботи Птолемея з астрономії «Альмаґест», а також підготував свою редакцію видання Евкліда. Його знаменита донька Гіпатія стала головою міської неоплатонічної школи. Століттям пізніше християнин Іоанн Філопон написав в Александрії коментарі до Арістотеля, у яких заперечує доктрини останнього щодо руху. Іоанн стверджував, що підкинуті вгору тіла падають не одразу не тому, що їх підхоплює повітря, як вважав Арістотель, а радше тому, що під час підкидання тілам надається якась властивість, що підтримує їхній рух. Це було передбачення пізніших ідей про імпульс, або кількість руху. Однак творчі науковці чи математики рівня Евдокса, Арістарха, Гіппарха, Евкліда, Ератосфена, Архімеда, Аполлонія, Герона або Птолемея більше не з’являлися.

Пов’язано це з розвитком християнства чи ні, але невдовзі зникли навіть коментатори. У 415 році Гіпатія була вбита натовпом, який підбурював єпископ Кирило Александрійський, хоч і складно сказати, було це з релігійних чи політичних причин. У 529 році імператор Юстініан (який царював під час повторного завоювання Італії та Африки, кодифікації римського права та будівництва великого собору Святої Софії в Константинополі) наказав закрити неоплатонічну Афінську академію. З цього приводу варто процитувати красномовного Ґіббона, хоч він і налаштований проти християнства:

Зброя готів виявилася менш смертоносною для афінських шкіл, ніж встановлення нової релігії, священики якої відкидали вправи розуму, розв’язували всі питання символами віри й передрікали невірним чи скептикам вічні муки. У багатьох виснажливих суперечках вони обстоювали слабкість розуму та зіпсованість серця, ображали людську природу мудреців античності та забороняли сам дух філософського дослідження, такого несумісного з доктриною чи принаймні зі смиренням вірянина14.

Грецька частина Римської імперії проіснувала до 1453 року, але, як ми побачимо в розділі 9, головний центр наукових досліджень ще задовго до того перемістився на схід, до Багдада.

Частина II. Давньогрецька астрономія

Наукою, що досягла у Стародавньому світі найбільшого прогресу, була астрономія. Однією з причин цього стало те, що астрономічні явища простіші для розуміння за ті, що можна спостерігати на земній поверхні. Хоча давні греки цього не знали, тоді, як і тепер, Земля та інші планети рухалися навколо Сонця по майже кругових орбітах із майже постійними швидкостями під впливом однієї-єдиної сили (гравітації), а також оберталися навколо своїх осей із фактично незмінними швидкостями. Те саме стосувалося й руху Місяця навколо Землі. Тому із Землі здавалося, що Сонце, Місяць та планети рухаються регулярним та передбачуваним чином, який можна було вивчити (тому й вивчали) досить точно.

Іншою особливістю стародавньої астрономії була її практична користь, якої стародавня фізика загалом не мала. Застосування астрономічних знань розглянуто в розділі 6.

У розділі 7 йдеться про те, що, попри окремі недоліки, можна вважати тріумфом елліністичної науки: вимірювання розмірів Сонця, Місяця та Землі, а також відстаней до Сонця та Місяця. Розділ 8 присвячений проблемі розв’язання задач, пов’язаних із видимим рухом планет, – проблемі, що продовжувала цікавити астрономів упродовж Середньовіччя і яка, врешті-решт, привела до народження сучасної науки.

6. Використання астрономії1

Схоже, що небо широко використовували як компас, годинник та календар іще в доісторичні часи. Складно було не помітити, що Сонце щоранку починає свій шлях приблизно в одному напрямку, що за висотою Сонця на небі впродовж дня можна визначити, чи довго до ночі, а спека встановлюється з настанням найдовших днів року.

Відомо також, що дуже рано в історії аналогічно використовували зірки. У III тисячолітті до н. е. давні єгиптяни вже знали, що найважливіша подія для їхнього сільського господарства – розлив Нілу в червні – збігається з днем геліактичного сходу зірки Сіріус (цього дня Сіріус уперше в поточному році стає видимим перед самим світанком – раніше його вночі взагалі не видно, а пізніше він з’являється задовго до світанку).