Читати книгу - "Метист. Бандит для нареченої , Влада Калина"

- Ай!!! - заверещала мало не на весь ліс. - Боже! Як боляче!!! - пальцями намагалася з каженою швидкістю відкинути від своїх грудей те, як їй здалося страшне чудовисько. - Зникни! Зникни! Боже!!! - кричала павуку. - Зникни тварюко!

- Що сталося?! - чоловічий голос крикнув за спиною і вона відразу відчула дотик чужих пальці на своїх плечах. Метист повернув її обличчям до себе. - Що?!!! - крикнув він намагаючись добитися хоч якоїсь відповіді. 

- Там був великий павук, він… він… хотів залізти до мене сюди, - кивнула на свої груди. - Я вже скинула його з себе. Фу! Яка бридота! Але він здається встиг мене вкусити за шию. - Підняла підборіддя і показала місце укусу. - Я помру? - Тремтіння в її голосі і страх в очах зривали Метисту дах. Він і сам не знав чому так хвилювався за цю дівку. - Помру?! - перепитувала і терла пальцем покрасніння.

- Ні! Заспокойся. Чуєш?! - хлопець взяв за її два зап'ястя щоб та не чіпала місце укусу. - Не помреш. - Бандит був все ще в масці. Ці красиві блакитні в прорізі очі глянули на її шию. 

- Може щось прикласти? Може якусь мазь?

- Яку нахрен мазь?! Не тікала б то такого не сталося. Іншим разом, як надумаєшся тікати, дивись куди біжиш. Ходімо.

- Ні! Не піду! Відпусти, я все одно помру. От зараз візьму і помру. Ще декілька секунд і все… Потрібно почекати поки отрута павука подіє. Я зараз або забюся в конвульсії або піна з рота піде. Боже!!! Яка страшна смерть… ще й така безглузда, - молилася вона.

- Ти що фільмів жахів передивилася? І не мрій, що помреш. - Штовхнув щоб йшла туди звідки прибігла. - Я скоріше ласти склею… ти мене доведеш. Ще трішки і сам забюсь в конвульсії.

- Дуже смішно. Мені взагалі то шия пече. Боже, як же ж воно болить.

- В цьому лісі немає отруйних павуків.

- Та невже? Зате тут є ви - бандюки противні. Це мабуть гірше за отруту.

- Змії отруйні є, а павуків немає.

- Змії?! Це жах якийсь. Куди ви мене придурки привезли? Тераріум на виїзді.

- Так, змії… одна ось "шипить" постійно, така вся із себе, багатійка. Ще трішки і отрутою плюватися буде. - Бандит явно натякав на Сашу.

- Вмієш же ти робити компліменти. Сам то ти не кращий. - Дівчина вказала на нього пальцем аж в торс вдарила. - Більше ніякого таланту в собі не знайшов, як викрадати дівчат з весілля?... Та, що ж це таке!!! Воно то свербить, то болить! - Олександра знову терла шию. 

- От ненормальна. Не три! Не чіпай брудними руками. - Він знову забрав її руку від шиї.

- Але воно мені болить! Ну, так, тобі ж все одно! Ти безсердечний! Навіть мазь мені пошкодував. Ненавиджу тебе! Де ти взявся на мою голову! - Олександра намагалася стримувати свої емоції і сльози але чомусь не змогла. - Вбий мене або зроби щось! - дівчина зупинилася.

- Добре, - його на диво спокійна відповідь змусила Сашу нервувати ще більше. - Стій і не рухайся, - наблизився. Олександра смикалася але бандит втримав її руки в своїх і не давав вирватися. - Я ж сказав не рухайся. - Його обличчя повільно зменшувало дистанцію між її обличчям.

- Що ти збираєшся робити? - Він побачив її зляканий погляд і трохи посміхнувся, а у самого погляд був схожий на хижого звіра. Який готовий будь-якої миті накинутися на свою спійману жертву.

- Лікувати, - пухкі губи в розрізі маски посміхнулися.

- Це ще один твій талант?

- Майже, - загадково посміхнувся.

- Чим ти лікуватимеш? - Саша знову підняла своє підборіддя тому, що обличчя бандита було вже занадто близько біля її тендітної шиї.

- Поцілунком, - хриплий шепіт хлопця пробуджував в дівчині щось неймовірно легке і світле. Неначе ті метелики, які були на її фаті прилетіли сюди і поселилися в її животі. А від теплих, мягких губ, що торкнулися її шиї, взагалі ноги підкошувалися.

Навіщо він це зробив?!

В яку гру з нею грається?!

Припадаючи губами до шиї, вони неначе обпікали тонку шкіру, яка була на вкус така ж солодка та ніжна, як і на вигляд. 

Олександра сама того не розуміючи почала розслаблятися і хлопець почув її тихий стогін. 

Ох же ж і вміють ці бандити зваблювати жінок, не те, що її Петро, завжди в своєму стильному костюмі з краваткою яку вона ненавидить. Від нього навіть потом ніколи не пахне. Ні потом, ні сигаретами, ні хвойним лісом… Ні сексом! 

" Здається цей блакитноокий громила таки талановитий хлопець, " - подумки посміхнулась Саша. Таланти так і пруть! 

Метист поклав свою широку долоню їй на талію немов обіймаючи і притискаючи ще ближче до себе. Він робив це так ніжно. Але Сашу не обдуриш цією ніжністю, тому, що вона пам'ятала - він бандит. І цим все сказано! 

- Все, досить! - Олександра відштовхнула Метиста від себе. Ще не вистачало, щоб він взяв її в цих зарослях. В лімузині не вийшло, то він, що вирішив тут з нею погратися? - Не торкайся мене. - Дівчина ледь знайшла в собі сили, щоб все ж таки відштовхнути його. Теплі губи бандита явно мали намір опускатися нижче її шиї, а це погана ідея.

- Ще болить? - він розгублено кивнув. Було видно, що хлопець сам розгубився. Ніби і не хотів цього робити, ніби і не мав цілувати їй ту шию але… неначе якийсь Біс вселився і підштовхнув бандита на цей вчинок.

- Майже ні, - Олександра намагалася поводити себе природньо і серйозно, щоб цей так званий " лікар " не зрозумів того, що їй сподобалося. Її так ще ніхто в житті не лікував. Та до біса ту мазь! Дотик ніжних губ - найкращі ліки. 

Боже! 

Невже серед бандитів є ще й такі екземпляри? 

Дівчина стояла і роздивлялася Метиста. Він був схожим на охоронця якоїсь Голівудської зірки. Такий високий, широкоплечий, спортивної статури. Він гарний. Від нього за кілометр несло владою, силою, небезпекою. Поруч з ним інстинкти з глузду з'їжджали і кричали " тікай, тікай по далі, він небезпечний ". А серце, серце немов рвалося до нього і молило: " не біжи. "

Що він забув тут? Такий здоровило міг запросто знайти собі іншу роботу.